Вона сказала принести їй вечірній букет. Неймовірний фінал однієї дуже дивної зустрічі на вулиці

Циганка плавно присіла навпочіпки, переклала сплячого малюка на ліву руку, а правою спритно розсунула подарункову упаковку. Композиція розкрилася, оголивши своє отруйне нутро. Астрід уважно вивчила вміст, після чого витягла з кишені пошарпаний мобільний телефон із розбитим екраном і ввімкнула вбудований ліхтарик. Яскравий промінь світла вихопив із темряви пелюстки, стебла й дивні тичинки.

— Зверни увагу ось на ці екземпляри, — провидиця тицьнула пальцем у фіолетові бутони, сховані в самому центрі. — Це не прості квіти з теплиці. Вони пройшли спеціальну хімічну обробку, розраховану саме на таких людей, як ти.

— Ви маєте на увазі астматиків? — голос Олени впав до ледь чутного шепоту.

— Саме так. Концентрація алергенної пилку тут завищена в десятки разів. Людина зі здоровою дихальною системою відбудеться легким чханням, але для астматика глибокий вдих обернеться найтяжчим нападом. Без екстреної медичної допомоги наслідок буде летальним за лічені хвилини.

Астрід підвела голову й пронизала Олену своїм важким поглядом.

— А найстрашніше те, що жодна допомога до тебе не приїхала б. Ти задихалася б у порожній квартирі, поки твій благовірний забезпечував би собі залізне алібі на вулиці. Ти впала б мертва, а лікарі констатували б банальний нещасний випадок на тлі загострення хвороби. І ніхто не став би ставити зайвих запитань.

Знову повисла важка тиша. Олена стояла як укопана, дивлячись на букет, що лежав біля ніг, і не могла поворухнути навіть пальцем.

Моторошні слова циганки падали в її запалену свідомість, мов важкі камені, залишаючи по собі кола первісного жаху.

— Але звідки вам відомі такі крижані подробиці? — нарешті прошепотіла вона пересохлими губами. — Як ви взагалі могли про це дізнатися?

— Я вже ставала свідком подібної картини, — голос Астрід звучав монотонно й безживно. — Це сталося рівно три роки тому, в зовсім іншому місті й з іншою нещасною. Але схема вбивства була ідентичною.

Тоді я жила в соціальному притулку й підробляла простою санітаркою в місцевій лікарні. Я особисто бачила, як безутішний чоловік привіз її бездиханне тіло. Лікарі лише розводили руками, списуючи все на фатальний астматичний напад. Але я знала справжнє підґрунтя, бо напередодні в мене було таке саме видіння, як і сьогодні з тобою.

— Чому ж ви тоді промовчали й не звернулися до влади?

Циганка гірко всміхнулася, не розтуляючи губ.

— Заявити в поліцію? Та вони б підняли мене на сміх. Злиденна прибиральниця без певного місця проживання звинувачує солідного вдівця у вбивстві квітами? У цю маячню ніхто б не повірив. Тим паче що той чоловік оперативно зник із міста, попередньо отримавши величезну страховку за смерть дружини.

При згадці слова «страховка» ноги Олени остаточно підкосилися, і вона була змушена спертися на холодну стіну супермаркету, щоб не впасти на асфальт.

— Страховий поліс, — повільно, по складах повторила вона. — Боже всемогутній. Буквально минулого тижня Сергій підсунув мені на підпис купу якихось мутних паперів. Він клявся, що це звичайна бюрократія для оформлення корпоративних пільг на його роботі.

Астрід розуміюче кивнула головою, ніби саме цього зізнання вона й чекала.

— Даю гарантію, що це був поліс страхування твого життя. І в разі твоєї раптової смерті єдиним вигодонабувачем стає саме він. Сума там, певно, фігурує чимала, щоб разом перекрити всі його поточні фінансові діри.

— Але за що він так зі мною? — дівчина зірвалася на відчайдушний крик. — Ми прожили душа в душу п’ять довгих років, і я любила його всім серцем! Він просто фізично не здатен на таке звірство!

— Ще й як здатен, — жорстко урвала її провидиця. — Причиною завжди стають брудні гроші, наявність коханки або величезні борги. А найчастіше — всі чинники разом. Твоя жива зарплата його більше не влаштовує, бо за мертву дружину платять значно щедріше. Набагато простіше ліквідувати проблему й насолоджуватися безбідним життям.

Олена у відчаї закрила обличчя тремтячими руками.

Її мозок відмовлявся приймати цю чудовиську реальність. Сергій був її законним чоловіком, вони ділили один дах, обговорювали плани на майбутнє й засинали в обіймах. Як він міг піти на таку холоднокровну зраду? Як людина взагалі здатна перетворитися на такого монстра?

— Що мені тепер робити з усім цим? — розридалася вона. — Мені абсолютно нікуди тікати в цьому місті, а повертатися до нього я просто не зможу.

— Повертатися доведеться, — сталевим тоном відрізала Астрід. — І це твій прямий обов’язок. Але спершу ми викличемо правильних людей. — Вона випросталася, міцніше притиснула до себе дитину й витягла свій розбитий смартфон.

— Кому ви збираєтеся телефонувати? — дівчина квапливо розмазала сльози по щоках.

— У службу швидкої медичної допомоги. І це треба зробити негайно.

Циганка впевнено набрала короткий номер і приклала трубку до вуха.

— Тобі життєво необхідно отримати офіційну медичну фіксацію до того моменту, як станеться непоправне. Ти маєш розуміти всю важливість цієї процедури. Лікарі зобов’язані провести огляд, поставити діагноз і задокументувати факт контакту зі смертельно небезпечним подразником. Без цього папірця ти ніколи й нічого не доведеш. Алло?

Із динаміка пролунав строгий голос чергового диспетчера.

— У нас тут дівчина з найгострішим нападом астми, — карбуючи кожне слово, промовила Астрід. — У неї сталася гостра алергічна реакція на квітковий пилок, і вона починає задихатися. Терміново висилайте реанімаційну бригаду. Ми перебуваємо біля магазину «АТБ» на вулиці Шевченка, дванадцятий будинок.

Олена слухала цей сюрреалістичний діалог ніби крізь вату. Події розгорталися з моторошною швидкістю, стираючи межу між кошмарним сном і реальністю.

Усього кілька годин тому вона ширяла на крилах щастя від кар’єрного зростання. А тепер стоїть на вогкій вулиці, тремтить від первісного страху й усвідомлює, що власний чоловік холоднокровно спланував її вбивство.

— Бригада вже в дорозі, — Астрід сховала телефон до кишені. — Будуть хвилин за десять. Сядь навпочіпки, спробуй дихати рівно й припини панікувати.

Олена слухняно опустилася на землю, притулившись спиною до шорсткої цегли. Дихати й справді ставало дедалі важче, і вона вже не могла розібрати, чи винен у цьому панічний страх, чи мікроскопічна доза отрути, що проникла в її легені.

— А що, як лікарі приїдуть і заявлять, що я цілком здорова? Що в цих квітах немає нічого кримінального, а я просто параноїчка?