Вона сказала принести їй вечірній букет. Неймовірний фінал однієї дуже дивної зустрічі на вулиці
— Мій номер телефону в тебе збережений, — циганка продиктувала цифри, і Олена швидко внесла їх у контакти. — Якщо виникнуть будь-які проблеми з правосуддям, негайно телефонуй. Я офіційно виступлю свідком у твоїй справі.
Дівчина ствердно кивнула, вчепившись у пакет побілілими пальцями. Цей пластиковий мішок важив, мов чавунна плита, символізуючи смертний вирок її щасливому сімейному життю.
— Дякую вам, — ледь чутно прошепотіла вона. — Дякую за те, що витягли мене з того світу.
— Залиш подяки на потім, — Астрід заперечно похитала головою. — Тобі ще належить вижити самій. Коли запроториш його за ґрати, тоді й порахуємося.
Олена розвернулася й побрела в бік свого дому. Нічна темрява стала ще щільнішою й холоднішою, пробираючи до самих кісток. Вона несла в руках незаперечні докази того, що людина, яка ділила з нею ліжко останні п’ять років, холоднокровно спланувала її смерть. Вона йшла в невідомість, чітко усвідомлюючи, що її колишнє затишне життя безповоротно згоріло цього вечора біля дверей дешевого супермаркету.
Вікна її власної квартири привітно світилися в темряві.
Сергій віддано чекав на повернення дружини. Їй було до жаху цікаво, які думки роїлися в його голові, коли вона затрималася біля сміттєвих баків. Він напевно почав панікувати й обривати телефон. Дівчина витягла смартфон і побачила три пропущені дзвінки й пару гнівних повідомлень: «Куди ти провалилася?» і «Чому ігноруєш дзвінки?».
Вона швидко набрала брехливе виправдання: «Випадково зіткнулася з нашою сусідкою Надією Іванівною. Вона присіла мені на вуха, скоро буду».
Піднявшись на свій поверх, вона надійно сховала чорний пакет із квітами за запиленою трубою сміттєпроводу й вставила ключ у замкову шпарину. Чоловік уже чергував у коридорі, схрестивши руки на грудях.
— І де тебе носило стільки часу? — його голос дзвенів від погано прихованого напруження.
— Я ж написала тобі в месенджері. Натрапила на Надію Іванівну, і вона біту годину розповідала мені про успіхи своїх онуків. Не могла ж я грубо послати літню людину.
Олена стягнула з себе вуличну куртку, докладаючи титанічних зусиль, щоб голос звучав рівно й буденно. Сергій невдоволено кивнув, проковтнувши цю брехню. Дівчина шаснула на кухню й залпом випила склянку холодної води, намагаючись угамувати шалене тремтіння в руках, через яке склянка ледь не вислизнула на підлогу. Вода обпікала горло, а в голові пульсувала лише одна рятівна думка — їй треба будь-що дожити до світанку.
Ця ніч перетворилася для неї на нескінченне психологічне катування. Олена лежала в одному ліжку з монстром і не могла склепити очей ні на секунду. Кожен його рівний вдих, кожен випадковий рух уві сні віддавалися в її натягнутих нервах розрядом струму. А Сергій спав абсолютно безтурботним сном праведника, час від часу перевертаючись із боку на бік.
Так міг спати лише чоловік із кришталево чистим сумлінням, а не той, хто кілька годин тому намагався відправити дружину в морг.
Вона свердлила поглядом темну стелю, раз по раз прокручуючи в пам’яті події цього сюрреалістичного вечора. Кожне слово Астрід, отруєний букет на балконі, рятівну довідку від лікаря швидкої. Вона надійно сховала цей документ на саме дно своєї сумочки, заваливши його паспортом і пудреницею. Смертоносні квіти чекали свого часу за сміттєпроводом, де чоловік точно не став би їх шукати до її походу в поліцію.
Електронний годинник на тумбочці висвітив четверту ранку, а за вікном і далі панувала непроглядна темрява. Олена безшумно підвелася на ліктях, вдивляючись в умиротворене обличчя чоловіка. Переконавшись, що він міцно спить, вона накинула халат і навшпиньки вислизнула на кухню. Наливши собі чергову порцію води, вона опустилася на стілець, почуваючись струною, натягнутою до межі.
Узявши зі столу телефон, вона відкрила чат із циганкою.
«Ви зараз спите?» — швидко набрала вона повідомлення.
Відповідь прилетіла буквально за хвилину: «Ні, не сплю. Як твої справи?»
«Мені до одуру страшно. Я поняття не маю, як правильно вчинити».
«З першими променями сонця тікай із квартири. Іди, поки цей покидьок спить, і просто до чергової частини. Зволікати не можна».
«А якщо він раптом прокинеться й почне допитувати, куди я зібралася так рано?»
«Вигадай правдоподібну брехню. Скажи, що записалася на терміновий прийом до лікаря після вчорашнього вечірнього нападу задухи».
Це звучало більш ніж логічно. Олена ствердно кивнула сама собі, визнавши геніальність цього плану. Сергій чудово знав, що після тяжких загострень вона завжди намагалася якнайшвидше показатися профільному фахівцеві.
«Чудова ідея. Щиро дякую за підтримку».
«Тримай себе в руках. У тебе обов’язково все вийде».
Відклавши ґаджет убік, дівчина залпом допила воду. Їй життєво необхідно було урвати хоча б кілька годин сну, щоб накопичити сили перед майбутнім найтяжчим днем. Вона безшумно повернулася до спальні й лягла на самий край ліжка, боячись потривожити чуткий сон чоловіка. Очі заплющилися, але тривожні думки й далі водили хороводи в її запаленому мозку.
Що, як черговий слідчий підніме її на сміх? Що, як зібраних доказів виявиться замало для відкриття кримінального провадження? А якщо Сергій якимось чином дізнається про її візит до органів і спробує завершити почате? Дівчина силою волі змусила себе перервати цей потік параної. Їй треба було просто дожити до ранку й покинути цю квартиру.
Коли вона розплющила очі, на годиннику була вже початок восьмої. На диво, їй усе ж удалося провалитися в тривожне забуття.
Сергій солодко потягнувся на своїй половині ліжка й голосно позіхнув.
— Уже ранок настав? — сонно пробурмотів він.
— Так, час вставати, — Олена рішуче сіла на краю ліжка. — Мені треба терміново бігти до лікаря після вчорашнього інциденту.
Чоловік підвівся на одному лікті й підозріло втупився в неї.
— До якого ще лікаря так рано?
