«Вони благатимуть»: свекруха покинула хвору матір заради моря, але не знала про схованку під комодом

— Сідай, — сказала вона, вказуючи на край ліжка вузлуватим пальцем. — Нам треба поговорити. І тобі це не сподобається, але ти повинна знати правду.

Ярослава сіла, почуваючись так, ніби провалилася в якийсь дивний сон, з якого не виходить прокинутися.

— Два з половиною роки, — почала бабуся, і її голос звучав тепер твердо, з виразною хрипотою, але без найменшого тремтіння. — Два з половиною роки я прикидалася. Параліч, деменція, безпорадність. Усе це був спектакль, Ярославо. Вистава для одного глядача, який на те заслуговував.

— Як? Як це можливо?

— Так, три роки тому в мене стався мікроінсульт. Це правда, брехати не буду. Але я відновилася через півроку, повністю, до останнього пальця. А ця настоянка — просто тонізуючий засіб, щоб прийти до тями після двох діб без води. Без неї я б ще добу відлежувалася. Лікар з приватної клініки — хороша людина, я йому колись допомогла вибратися з однієї кепської історії — виписував потрібні довідки і підтверджував діагноз для поліклініки. А я лежала і дивилася. Слухала кожне слово. Запам’ятовувала кожен погляд, кожен жест.

— Але навіщо? — прошепотіла Ярослава, і власний голос здався їй чужим. — Навіщо таке?

— Потім, що хотіла знати правду, яку інакше не дізнаєшся. Хто буде про мене піклуватися, коли я стану по-справжньому безпорадною? Хто чекатиме моєї смерті, щоб накласти лапу на спадок, на квартиру, на все, що я збирала все життя?

Бабуся посміхнулася, і в цій посмішці було щось страшне, щось від звіра, який нарешті вийшов із засідки.

— Тепер я знаю. І вони про це пошкодують.

— Ерік і Ангеліна Данилівна… вони ж не знають, хто ви насправді, так? — вирвалося у Ярослави, хоча вона сама не розуміла, звідки взялося це питання.

— Не мають ані найменшого уявлення, — підтвердила стара, і її очі блиснули в напівтемряві. — Мій дорогий онучок і його матуся думають, що я стара, яка вижила з розуму, і тільки й чекає, щоб здохнути і звільнити їм житлоплощу. Вони годували мене недоїдками, іноді прокислою кашею, яку погребував би їсти бродячий кіт. Коли тебе не було вдома, могли не заходити до мене по дві доби. Я рахувала години за світлом у вікні. Підливали у воду якусь гидоту, снодійне, я думаю, щоб я більше спала і менше, як вони висловлювалися між собою, «нила і смерділа». Я чула, як Ангеліна говорила Еріку: «Скоро вже, скоро здохне, потерпи трохи».

Сльози знову потекли по щоках Ярослави — гарячі, злі сльози, від яких щипало очі і горіло обличчя.

— Я віддавала їм гроші, — сказала вона, ледве видавлюючи слова. — Шістдесят п’ять тисяч щомісяця. На доглядальницю, на ліки, на харчування для вас… Я знаю, все знаю…

— Чула, як вони сміялися з тебе на кухні, думаючи, що я сплю. «Дурепа наша знову премію притягла, замов квитки на Самуї», — передражнила бабуся голосом свекрухи так схоже, що Ярославу пересмикнуло. — Ніякої доглядальниці не було, Ярославо. Ніяких ліків з Кореї. Усе це брехня, щоб доїти тебе, як корову.

Вона простягнула руку і стиснула долоню Ярослави — міцно, але вже не боляче, а якось по-людськи, з теплом, якого в цій кімнаті не було три роки.

— Не звинувачуй себе, дівчинко. Ти не могла знати, вони брехали вміло.

— Я мала здогадатися, мала перевіряти, стежити…

— Ти єдина людина в цьому домі, яка ставилася до мене по-людськи, — перебила стара, і її голос трохи пом’якшав. — Коли ти була вдома, ти завжди приносила мені їжу сама, гарячу, свіжу. Перевіряла, чи я поїла, чи не потрібно чогось. Розмовляла зі мною, гладила по руці, хоча думала, що я не розумію ні слова. Я все пам’ятаю. Кожне твоє слово, кожну твою турботу. Тільки завдяки тобі я ще жива, Ярославо. Тільки завдяки тобі я дотягла до цього дня.

Їхні погляди зустрілися. Молода жінка із заплаканими очима і опухлим від сліз обличчям — і стара, в якій уже не залишилося нічого від безпорадної «розвалюхи» з дальньої кімнати. Ярослава раптом зрозуміла, що цей момент став точкою, після якої нічого вже не буде, як раніше. Що б не сталося далі, які б таємниці не зберігала ця жінка з жорстким поглядом, вони тепер пов’язані. Дві жінки проти тих, хто вважав їх слабкими і непотрібними, проти тих, хто скоро повернеться зі свого Таїланду і навіть не підозрює, що на них чекає.

Бабуся витримала паузу, даючи Ярославі час зібратися з думками, а потім повільно, з видимим зусиллям, але без сторонньої допомоги, сунула руку під продавлений матрац і витягла звідти предмет, який змусив молоду жінку здригнутися від несподіванки. Планшет. Не новий, але цілком сучасний, у потертому шкіряному чохлі.

— Думала, у вас тільки кнопковий телефон, — пробурмотіла Ярослава, згадуючи стареньку «розкладачку», яку свекруха одного разу презирливо показувала гостям зі словами: «Ось таким мотлохом баба тільки й здатна користуватися».

— Той телефон — для них, — посміхнулася бабуся, проводячи пальцем по екрану з упевненістю людини, яка робила це не раз і не два. — А це — для мене. Розетка за тумбочкою, дріт захований під матрацом. Заряджала ночами, коли ці двоє хропіли на всю квартиру, і хоч з гармати стріляй — не почули б. Два роки тому, коли Ерік з матір’ю поїхали в Суйфеньхе за барахлом на продаж, я викликала майстра. Хороший хлопець, з наших, з холдингу, рот на замку вміє тримати.

— Майстра? Навіщо?

Замість відповіді бабуся відкрила додаток, і на екрані з’явилася сітка з чотирьох зображень. Вітальня, кухня, коридор і двір, зняті зверху, з того ракурсу, де зазвичай кріплять датчики диму або сигналізації. Ярослава перевела погляд на стелю кімнати. Над дверима справді біліла невелика коробочка, яку вона завжди приймала за частину пожежної системи.

— Камери… — сказала вона осиплим голосом. — Ви встановили камери.

— Чотири штуки. Все пишеться в хмару, автоматично, цілодобово. Перші півроку я просто слухала і запам’ятовувала, а потім зрозуміла, що потрібні докази. Докази, які прийме суд. Ерік навіть не підозрює, що я знаю пароль від домашнього Wi-Fi. Він же сам при мені його називав, коли та не могла підключити свій телефон, а я лежала поруч і «нічого не розуміла».

Бабуся ткнула пальцем в архів, і перед очима Ярослави замиготіли мініатюри сотень відеофайлів, відсортованих за датами.

— Два роки записів, дівчинко. Два роки я збирала на них досьє. Хочеш побачити правду?

Ярослава хотіла сказати «ні». Хотіла закрити очі і прокинутися в іншому житті, де чоловік її кохає, а свекруха — просто шкідлива стара, а не чудовисько. Але замість цього вона кивнула, бо розуміла: відступати нікуди. І правда, якою б страшною вона не була, краща за ту брехню, в якій вона прожила п’ять років.

Перший запис датувався трьома тижнями раніше. Вітальня. Ангеліна Данилівна сиділа на дивані, втупившись у телевізор з якимось ток-шоу, і гризла насіння, спльовуючи лушпиння просто на підлогу. Ту саму підлогу, яку Ярослава мила щоранку перед роботою. У кутку кімнати, в старому інвалідному кріслі, яке скрипіло при кожному русі, сиділа бабуся Устинія з тарілкою на колінах. У тарілці було щось сіре, схоже на розмазану кашу. Свекруха встала, підійшла до старої, гидливо скривилася при вигляді недоторканої їжі і раптом закричала так, що динамік планшета захрипів:

— Їж давай, стара кочерго! Я що, даремно готувала?!

Ярослава дивилася, як Ангеліна хапає ложку і грубо запихає їжу в рот бабусі, як та давиться і кашляє, а свекруха в люті копає колесо візка так, що він відкочується і б’ється об стіну. Голос Ангеліни, верескливий, повний ненависті, різав вуха:

— Здохни вже, нарешті, тягар проклятий! Через тебе в нормальну відпустку поїхати не можемо!

— Господи… — прошепотіла Ярослава, закриваючи рот долонею. — Господи, як же так…

— Дивись далі, — наказала бабуся рівним тоном. — Це ще квіточки…