Вони думали, що ніхто не помітив їхнього вчинку на трасі. Фатальна деталь, яка відкрилася наступного дня

Перед Тамарою Миколаївною, яка сиділа в кріслі, він акуратно поставив паруючу чашку в саму останню чергу, дбайливо підсунувши цукор. Самотня бабуся внутрішньо в цей відповідальний момент дуже сильно й безперервно нервувала, тереблячи ґудзик на пальті. Усе-таки це була її єдина й рідна квартира, на кону стояли для неї просто величезні гроші, адже вона майже все своє свідоме життя в ній благополучно прожила.

І якось неприємно й тягарно некомфортно було зараз на її літній душі від того, що всі ці кардинальні зміни відбуваються так лячно стрімко. Тільки ніби недавно вона плани про цей переїзд боязко й несміливо будувала, ночами роздумувала, тихо переконувала саму себе. Вона довго вмовляла себе, що треба сміливо кидати давно насиджене міське місце й їхати ближче до природи.

А тут раптом — раз, і всі ці складні питання вже остаточно й безповоротно вирішилися, а зворотної дороги до звичного життя більше немає. Запропонованого гарячого чаю вона через сильне хвилювання випила зовсім небагато, зробивши лише кілька дрібних ковтків. Але коли об’ємну стопку надрукованих паперів їй нарешті дали для остаточного підпису, її голова чомусь раптом і дуже дивно закрутилася.

Вона наївно списала це раптове нездужання на своє сильне вікове хвилювання й підскочений тиск. Адже всі ці останні метушливі дні вона жила в постійному стресі, мов на гострих голках. Вона тремтячою рукою підписала всі підсунуті їй документи й твердо вирішила для себе, що тепер треба терміново й обов’язково заспокоюватися.

Уже всі найскладніші бюрократичні перепони подолано, і зовсім скоро вона переїде до села. Там вона житиме тихим, розміреним і щасливим сільським життям собі на втіху. — У вашому новому будинку вже абсолютно все готове, можете хоч сьогодні ввечері туди в’їжджати, — радісно й аж надто бадьоро повідомив колишній власник сільського будинку, ховаючи документи до портфеля.

— А що, чудова ідея, давайте просто зараз вас туди машиною й відвеземо! — тут же з ентузіазмом підхопив цю дивну ініціативу усміхнений Дмитро. — А потім уже цими днями й повноцінний переїзд з усіма вашими нажитими речами й меблями організуємо. — Та що ж я там сама в зовсім порожньому й холодному будинку на ніч дивлячись робитиму? — перелякано й навідріз відмовилася розсудлива бабуся.

— Ні вже, давайте я з речами потім, у світлу пору доби, і сама цілком спокійно автобусом поїду, — відмахнулася вона від нав’язливої пропозиції. — До речі, щодо старих речей: у нас там у сараї якийсь мотлох і старі меблі лишилися, та й посуд якийсь у шафах припадає пилом. — Може, подивитеся саме зараз, що вам із цього непотребу в господарстві потрібне, а решту я тоді завтра ж на смітник заберу? — після деякого підозрілого замішання несподівано запропонував колишній власник будинку.

І її підприємливий родич знову почав дуже активно й навіть агресивно наполягати на негайній поїздці. Він переконував її, що треба обов’язково з’їздити до цього купленого будинку ще раз просто сьогодні, щоб уважно все подивитися й остаточно закрити всі дрібні побутові питання. Втомлена бабуся тяжко й приречено зітхнула, поправила зсунуту хустку й урешті піддалася на їхні безкінечні вмовляння, хоч надворі вже й починався темний зимовий вечір…