Вони думали, що я зламаюся. Несподівана знахідка, яка перекреслила плани колишнього чоловіка
— кинула якось за вечерею Роза, помітивши його довгий погляд. — Зовсім на старості з глузду з’їхав, люди бозна-що подумають.
— Вигадаєш теж, — буркнув він у тарілку, не сміючи зізнатися в правді.
Він до жаху боявся, що Варвара відчує себе утриманкою, прийнятою з милості, тому діяв по-своєму, потай.
За три роки до неминучого краху Костянтин купив на заощаджену пенсію крихітну халупу на околиці, на тихій вуличці, що пахла скошеною травою. Він сам відмивав там підлогу, розставляв прості меблі й перевіз туди важку материнську скриню Варі, вигнану Розою на горище. Варвара ж тим часом віддавала родині все, відмовившись від перспективного стажування в юридичній конторі, бо чоловікові потрібні були свої люди в офісі, і безвідмовно вкладала всі заощадження в обіг його фірми.
Вона вела бухгалтерію, годувала ораву родичів і засинала останньою, поки Роза ще тільки прочищала горло на другому поверсі.
— Ти хоч розумієш, Варю, що все на Ярика записано? — питала мати телефоном незадовго до смерті.
— Мамо, але ж він мій чоловік! Що нам ділити? — відповідала вона, не дослухаючись до зітхань Антоніни.
Грім ударив у грудні, коли Роза буденно, ніби зачитуючи список продуктів, поклала перед невісткою заздалегідь підготовлені адвокатом папери про розлучення й відмову від будь-яких претензій.
— Ярослав одружується з Дінарою Карімовою, — оголосила свекруха, не дивлячись у вічі. — Там родина серйозна: холдинг, фури, контракти по всьому півдню. А ти, люба, своє вже відслужила, підписуй, у суді все швидко оформимо.
Варвара перевела погляд на чоловіка, що стояв біля вікна, засунувши руки в кишені.
— Ярику! — покликала вона, і голос її затремтів. — Скажи ти хоч щось!
— Слухай, Варю, ну ти ж сама все бачиш! — кинув він через плече, навіть не обернувшись до неї. — Усе давно вистигло, який сенс це тягнути.
Вона відкрила рота, але повітря скінчилося раніше, ніж слова. П’ять років життя, кожен день яких був цеглиною в стіні її сімейного щастя, розсипалися від однієї фрази, вимовленої з інтонацією повідомлення про скасування передплати на газету. За сина вона билася до хрипоти цілих три дні, витримуючи крики й погрози Рози відібрати Діму через суди, аж поки нарешті не отримала бридливе: «Забирай! Але щоб духу твого тут більше не було».
Грудневий дощ обліпив одяг, коли Варвара, притискаючи до себе мовчазного сина, йшла геть, аж поки не зупинилася біля зачиненого квіткового кіоску. Діма не плакав, він просто намертво вчепився в її руку, і від цього недитячого мовчання їй ставало страшніше, ніж від холоду. Вона розламала скоринку, простягаючи синові більший шматок, і завмерла: всередині, у вишкрябаній порожнині м’якушки, лежав ключ, туго стягнута гумкою пачка грошей і клаптик паперу з адресою. «Їдьте туди! Нікому не кажіть!» — свідчив припис, зроблений стрибучим почерком свекра….
