Вони думали, що знайшли звичайні уламки. Сюрприз за штурвалом, що змусив забути про сон
«Ілле, послухай: якщо вона каже правду, а ми здамо її тим, хто її замовив, ми станемо співучасниками іншої несправедливості». Ілля завмер. Він перевів погляд з Андрія на Олену. «Це не наша справа!» — прошепотів Ілля, але в його голосі був лише страх. «Ми шукаємо приховане, — Андрій поклав руку на плече друга. — Ось воно, приховане, вилізло назовні, і ми допоможемо їй». Ілля шумно видихнув і втомлено потер перенісся.
«Чорт із вами! — пробурмотів він. — Але якщо в нас будуть проблеми, я вам це пригадаю!» Олена закрила обличчя руками, плачучи від полегшення. Богдан широко всміхнувся й показав Андрієві великого пальця. «Гаразд! — Андрій ляснув у долоні. — Час працює проти нас, треба згортати табір. Починається операція виведення».
За вікном старого «Ембраера» вітер посилився. Андрій витяг акумулятор із рації. «Двадцять кілометрів, — Андрій розгорнув карту. — Стара лісовозна дорога виведе до траси, де зупиняються далекобійники». Ілля поправив лямку рюкзака. «Дійде? — тихо спитав Ілля. — Її ж вітром хитає». «Дійду! — Олена застебнула чужу фліску. — У мене мотивація хороша!»
Група рушила в путь. Ліс перетворився на смугу перешкод. Богдан ішов в авангарді. Олена йшла в центрі, і кожен крок давався їй важко. «Тримайся! — буркнув Ілля, підхоплюючи її під лікоть. — Не вистачало ще ноги переламати». «Дякую», — видихнула Олена.
Пройшовши близько п’яти кілометрів, вони вийшли до низини. І в ту мить тишу ранку розірвав звук. «Повітря! — крикнув Андрій. — Лягай у траву, швидко!» Вони попадали в зарості. Ілля розпластався поруч з Оленою, накривши їх шматком брезенту. Гелікоптер пройшов низько.
Олена заплющила очі, її трусило. «Тихо», — шепнув Ілля їй просто на вухо, обережно накривши її плече. «Вони нас не бачать». Гелікоптер зробив коло й пішов. «Пішли», — видихнув Андрій, підводячись. Решта шляху минула в напрузі. Ілля більше не бурчав, допомагаючи Олені. До полудня ліс почав рідшати, і показалася стара гравійна дорога.
«Прийшли, — сказав Андрій. — Далі ми не підемо групою». Олена притулилася до дерева. Андрій дістав згорток. «Тут гроші, — він простягнув їй пачку гривень. — Вистачить, щоб доїхати до кордону». Ілля мовчки зняв шарф і простягнув Олені.
«Візьми, ночі холодні, — буркнув він. — Дружині скажу, що загубив». Олена взяла шарф. «Ви не пошкодуєте, — твердо сказала вона. — Я все виправлю. Дякую вам за життя». «Іди, — Андрій кивнув. — І не озирайся». Вона повернулася й пішла до траси. Геологи стояли, проводжаючи її поглядами. Вони почувалися абсолютно правими.
Люмінесцентна лампа під стелею офісу гуділа. Андрій Коваленко натиснув кнопку друку. «Ти впевнений, що ця легенда спрацює?» — Ілля Бондаренко нервово смикав жалюзі. «Збій калібрування обладнання звучить переконливо». «Головне, щоб бухгалтерія прийняла акт списання», — Андрій не відривав погляду від паперу.
Минув місяць відтоді, як вони вийшли з лісу. Вони повернулися мовчазні, привізши із собою важкий досвід. Увечері Андрій сидів на кухні. На столі світився екран ноутбука. Він вбивав у пошук: «Олена Вороненко журналістка». З’явилися посилання. Андрій відкрив першу статтю, датовану роком тому. Заголовок кричав: «Куди йдуть бюджетні гроші»…
Текст був наповнений цифрами. Фірми «БудЛісМаш», прізвище полковника Зоренка. Усе було правдою. Він клікнув на новинний портал. «Журналістка здійснила втечу». Фотографія в залі суду, але очі ті самі. Андрій закрив ноутбук.
Телефон ожив раптово. На екрані висвітився довгий номер. Андрій натиснув «Прийняти».
«Андрію?» — голос був тихий, але він упізнав його. «Я слухаю», — відповів він. «Я дісталася, — сказала Олена. — Я в безпеці, у Європі. Матеріали передані міжнародному виданню, стаття вийшла». Андрій видихнув із полегшенням. «Зоренку та його компаніям кінець».
«Я радий, — щиро сказав Андрій». «Дякую вам, — її голос потеплішав. — Вам, Іллі, Богдану. Ви подарували мені життя». Гудки відрізали їх від цієї історії назавжди. Наступного дня вони зустрілися в гаражі. Ілля перебирає залізяччя, Богдан сидів на ящику.
«Дзвонили», — коротко кинув Андрій. «Хто?» — спитав зблідлий Ілля. «Вона, — Андрій дозволив собі усміхнутися. — Вона в Європі, стаття вийшла, вона в безпеці». Ілля осів на верстак і закрив обличчя руками. «Значить, усе не дарма».
«Не просто не дарма, — Богдан зіскочив із ящика. — Ми реально її врятували». Андрій дивився на своїх друзів. Уперше за роки він відчув, що порожнеча всередині зникла. У цьому заплутаному світі вони зробили правильну річ. «Гаразд, герої, — сказав Андрій бадьоро.
— Обладнання саме себе не полагодить, до роботи!» І троє чоловіків готувалися жити далі, знаючи таємницю, яка зв’язала їх міцніше за будь-яку мотузку.
