Вони думали, що знайшли звичайні уламки. Сюрприз за штурвалом, що змусив забути про сон
Ілля нарешті вбив кілочок у землю й підвівся. «Ну так, — озвався він, дістаючи з рюкзака казанок. — Відмовили системи чи що там у них буває?»
«А що?» «»Ембраер» — планер чудовий», — Андрій підійшов до вогнища. Тепло було приємним, але не могло вигнати внутрішню напругу. «Якби він падав каменем, від нього нічого б не лишилося, а він сів. Пілот тягнув до останнього, і ще… пального не було». «У сенсі?» — Богдан Шевчук відірвався від вогнища.
«Якби баки були повні, наслідки для лісу були б катастрофічні», — Андрій зняв окуляри. «Там була б вигоріла ділянка, а фюзеляж цілий. Отже, вони летіли вже на порожніх баках. Це не зовнішнє втручання, Ілле, це штатна аварійна посадка». Ілля наповнив казанок водою з каністри. Вода булькнула затишно, створюючи контраст із похмурою темою розмови.
«Може, вона просто не пам’ятає деталей? — припустив Ілля. — Їй шістнадцять було, стрес». «Може, — сухо відповів Андрій. — Богдане, бери рацію. Дуй на гряду, там, де скельний виступ, це метрів триста вгору. Тут, у низині, ми нікого не впіймаємо». Богдан охоче схопився.
«Прийняв, Андрію Сергійовичу». Він схопив рацію й перевірив заряд. «Я миттю, скажу, що ми на точці, і про… про неї спитаю?» «Просто доповіси координати й скажеш, що є нештатна ситуація, — суворо наказав Андрій. — Деталей в ефір не давай, мало що хто слухає. Про літак скажемо закритим каналом». Хлопець кивнув і розчинився в темряві.
Табір поринув у тишу. Ліс довкола жив своїм життям. Андрій сів на колоду, дістав карту й розгорнув її на колінах. «Знаєш, що мене ще бентежить? — тихо спитав він. — Що її руки виглядають доглянутими». Ілля помішував у казанку киплячу воду ложкою. «Я теж помітив, Андрію, але я намагаюся вірити людям».
«Вона сказала про батькових конкурентів тридцять років тому. Але якби це було замовлення, замовники б перевірили місце й не залишили б справу так». «А вона каже, що живе тут відкрито». Минуло хвилин двадцять. Вода в казанку вже закипіла, коли кущі на схилі затріщали. Андрій схопився, а Ілля впустив ложку. Із темряви вилетів Богдан.
Його обличчя було бліде, очі величезні. «Андрію Сергійовичу! — видихнув він. — Рація!» «Ти що, звіра побачив?» — Ілля ступив до нього, але хлопець замотав головою. Богдан сунув апарат Андрієві в руки. «Я зв’язався з диспетчером на вишці, він… він сказав…» Андрій насупився, відчуваючи напругу. «Заспокойся, що він сказав?»
Богдан випростався, ковтнув слину. «Він сказав: «Ідіть звідти, оголошено план-перехоплення». У районі з виправної установи втекла жінка». Ілля завмер. «Яка жінка?» — голос Андрія став тихим. «Сімдесят кілометрів звідси, жіноча колонія, — Богдан говорив швидко. — Втекла дев’ять днів тому, переховується від правосуддя».
«Диспетчер сказав, що вона десь у цьому квадраті. Попередив, щоб ми були обережні. Вона може бути непередбачуваною». Андрій повільно підвів очі на товаришів. Пазл у його голові, який доти ніяк не складався, став на місце. Тридцять років у лісі, ідеальні зуби, сучасна мова.
«Сімдесят кілометрів, — прошепотів Ілля. — Це ж три-чотири дні ходу». «Або дев’ять для людини, якій треба піти якнайдалі», — закінчив за нього Андрій. Він подивився на годинник: пів на десяту. Темрява довкола стала укриттям. «Ми залишили їй предмети першої необхідності», — сказав Андрій.
«Ми за три кілометри від неї», — прошепотів Богдан. «Ні, — Андрій вимкнув ліхтар. — Ми за три кілометри від утікачки, яка знає, що ми знаємо про літак». Ліс довкола раптом став ворожим. Андрій стиснув рацію. «Гаси вогнище, — скомандував він. — Швидко!»
Вода з казанка хлюпнула на жар із шипінням. Вогнище згасло миттєво, і табір накрила щільна темрява. «Вона переховується від закону, Андрію, — прошепотів Ілля. — Ти чув диспетчера? А ми їй аптечку залишили». Ілля судомно потер обличчя брудними долонями. У його голові крутилася тривожна картинка.
«Припини паніку, — Андрій Коваленко застебнув куртку. — Паніка тільки заважає». «Андрію Сергійовичу, а якщо вона прийде сюди?»
