Вони вкрали паспорт і втекли, але забули одну деталь: сюрприз, який я приготував до їхнього повернення

— прошепотів я українською, відчуваючи, як підлога тікає з-під ніг. — Ми ж додому. У Бориспіль.

— Gate is closed, mister, — відрізала дівчина, втрачаючи до мене інтерес. — Next passenger, please.

Я відійшов від стійки, почуваючись так, ніби мені розкрили грудну клітку без наркозу. Я опинився посеред чужої країни. У кишені решта з двадцятки.

Ні документів, що посвідчують особу, ні зв’язку. Мій син, моя кров. Людина, якій я міняв пелюшки і оплачував навчання в КІМВ, не просто полетіла. Він обкрав мене. Він кинув мене, як обридлого собаку, на іншому кінці світу.

Я повільно осів на металеве сидіння. Погляд упав на пакет з водою. Елітна мінеральна вода у склі, адже у Кіри печія. Я засміявся страшним сухим сміхом, від якого жінка з дитиною, що сиділа поруч, поспішно відсунулася.

Це не просто втеча. Це була страта. І катом був мій власний син. Але вони не врахували одного.

Вони забули, з ким мають справу. Я хірург. Я звик вирізати гниль, щоб врятувати організм. Я сунув руку під устілку лівого мокасина.

Пальці намацали щільний папірець. Стодоларова купюра. Стара звичка з дев’яностих. Заначка на чорний день. Я випрямився.

Спина, що звикла до багатогодинних операцій, знову стала прямою. Страх пішов, а на його місце прийшла крижана, кришталева ясність. Я виживу. Я повернуся. І коли я повернуся, Рома дізнається, що таке справжній біль.

Перші десять хвилин після того, як я усвідомив масштаб катастрофи, були схожі на вихід з наркозу. Світ здавався змазаним, звуки доносилися немов крізь вату, а нудота підступала до горла липкими хвилями. Я сидів на жорсткому металевому кріслі, стискаючи в руці пакет з проклятою мінеральною водою, і дивився на табло вильотів.

Рейс ТК-2420 на Стамбул уже зник зі списку тих, що вилітають. Вони були в повітрі. Вони пили шампанське в бізнес-класі, купленому, ймовірно, на гроші з моєї ж кредитної картки, яку я так необачно залишив у поясній сумці.

Я заплющив очі і зробив глибокий вдих. В операційній, коли ситуація виходить з-під контролю, коли відкривається артеріальна кровотеча, якої не показувало МРТ, у хірурга є секунди на прийняття рішення. Паніка — це смерть пацієнта.

Тут пацієнтом був я сам.

— Так, Анатолію, — прошепотів я собі під ніс. — Пульс 110. Тиск напевно під 200. Припинити істерику. Працювати.

Я встав і попрямував до виходу зі стерильної зони. Зворотного шляху не було. Без посадкового талона і паспорта я був ніким, привидом у транзитній зоні. Але мені потрібно було вибратися в місто, мені потрібно було в консульство.

На паспортному контролі виникла перша стіна. Молодий турецький офіцер у скляній будці дивився на мене з втомленою байдужістю.

— Passport, please.

— I lost it.

— Stolen, — твердо сказав я, намагаючись, щоб голос звучав упевнено. — My family left with my documents.

Офіцер нахмурився, щось пробурмотів у рацію. Через хвилину до мене підійшли двоє поліцейських. Вони не були грубими, ні, вони були просто непробивними.

Мене відвели в невелику кімнату без вікон, де пахло застарілим тютюном і дешевою кавою. Наступні три години перетворилися на принизливий допит. Я намагався пояснити ламаною англійською, що я поважний лікар, громадянин України, що мій син вчинив злочин.

Вони кивали, пропонували води — звичайної, у пластиковому стаканчику. І знову запитували:

— Why did your son take your passport? Is he a criminal? Or maybe you have dementia, mister?

Слово «деменція» різануло слух. Ось, значить, як. Старий маразматик загубився в аеропорту. Зручна версія. Можливо, Роман саме на це і розраховував? Що мене визнають недієздатним десь у турецькій лікарні для бідних?

— Look! — Я вдарив долонею по столу, і цей жест змусив їх здригнутися. — Call the Ukrainian Consulate in Antalya! Now! It is my right!

Вони перезирнулися. Старший з густими вусами зітхнув і підсунув до мене старий стаціонарний телефон.

— You call.

Я набрав номер, який пам’ятав напам’ять. Не консульства, ні. Я дзвонив Дмитру Петровичу, моєму сусідові по дачі. Єдиній людині, яка могла підтвердити мою особу, якщо до цього дійде.

Але в трубці були лише довгі гудки. Звичайно, він зараз на риболовлі або копається в городі. Телефон залишив у будинку. Я поклав трубку і набрав номер екстреної допомоги консульства, який висів на пам’ятці для туристів на стіні.

— Черговий дипломат слухає.

Рідна мова здалася мені найпрекраснішою музикою на світі. Я пояснив ситуацію. Чітко, без емоцій, як диктує епікриз.

— Анатолію Борисовичу, — голос у трубці став серйозним. — Ситуація неприємна, але вирішувана. Вам потрібно отримати довідку з поліції про втрату документів, зробити дві фотографії і приїхати до нас. Ми оформимо посвідчення особи на повернення в Україну. Але сьогодні п’ятниця, кінець робочого дня. Ми зачиняємося через 40 хвилин. Ви встигнете? Аеропорт знаходиться за 13 кілометрів від міста.

— Я постараюся.

Поліцейські, зрозумівши, що я не божевільний і не терорист, а просто проблема, яку можна перекласти на інших, видали мені м’ятий папірець з печаткою. Протокол про втрату. Вони навіть не стали вписувати туди крадіжку. Lost — і все. Їм так простіше.

Я вийшов з терміналу в задушливий вечір. Сонце вже сідало, забарвлюючи небо в колір запаленої гематоми. У мене був папірець з поліції, 100 доларів у черевику і 40 хвилин часу.

Таксисти біля виходу нагадували стерв’ятників.

— Taxi, my friend. Cheap price. Antalya center. 50 euro.

50 євро. Половина мого капіталу. Я підійшов до найстаршого водія, який курив, притулившись до капота жовтого «Фіата».

— Ukrainian consulate. 30 dollars. No more. Fast.

Він подивився на мене, оцінюючи. Мої лляні штани були пом’яті, сорочка змокла, але в мені все ще залишалася виправка людини, яка звикла віддавати накази. Він кивнув і викинув сигарету.

— Get in.

Ми мчали по шосе, ігноруючи світлофори. Я дивився у вікно на миготливі пальми і готелі, думаючи про те, як дивно влаштоване життя. Ще вранці я був забезпеченим туристом, що вибирав між сибасом і дорадо на вечерю.

Зараз я був ніщим утікачем, що стискав у потному кулаці останні гроші. Ми встигли за п’ять хвилин до закриття. Охоронець на вході вже замикав ворота, але, побачивши моє обличчя і почувши мову, змилувався.

Всередині було прохолодно і тихо. Молодий аташе, що представився Олексієм, прийняв мене з професійним співчуттям.

— Фотографії є?