Вони вже ділили метри живого батька. Генiальний фінансовий хід пенсіонера

Мої діти здали мене в будинок для літніх, як старий диван, що заважає в передпокої. Син підписав папери, донька навіть не приїхала. Я стояв із пакетом речей на ґанку й думав: отже, ось чого варті були тридцять років мого життя, які я на них витратив.

Квартира, дача, машина, весілля, онуків няньчив. Усе віддав. А мене — на казенне ліжко, до чужих старих, доживати.

Та вони не знали одного. За рік вони дізналися про мій заповіт. І от тоді в них затремтіли руки.

От тоді задзвонив телефон. От тоді вони примчали. Але було вже пізно.

Мене звати Іван Прохорович, прізвище Савельєв. Народився я 1935 року у великій південній станиці. Батько мій, Прохор Степанович, працював на цукровому заводі.

Мати, Антоніна Федорівна, була швачкою. Шила вдома, брала замовлення. Родина була проста, робітнича.

Нас було троє. Я, сестра Зіна і молодший брат Коля. Коля загинув 1962 року на будівництві.

Йому було 22 роки. Балка впала. Зіна померла 2010-го від серця.

Я лишився один з усіх Савельєвих, останній. Я закінчив семирічку, потім пішов на цукровий завод учнем токаря. Мені було 15 років.

Руки були маленькі, худі, а верстат — величезний, чавунний. Він гудів так, що у вухах дзвеніло до вечора. Але я навчився.

Став токарем третього розряду, потім четвертого, потім п’ятого. До 30 років я був токарем шостого розряду. Це в колишні часи означало багато.

Це означало, що ти майстер. Що тобі довіряють найскладнішу роботу. Що начальник цеху, коли приходить важливе замовлення, каже: «Дайте Савельєву, він зробить».

І я робив, завжди робив. Одружився я 1959 року. Мені було 24.

Дружину мою звали Валентина, Валя, Валечка моя. Вона працювала в заводській їдальні, роздавала обіди. Я приходив на обід і щоразу намагався стати в її чергу.

Вона клала мені більше каші. Ну, я так думав, що більше. Може, мені просто здавалося, але я закохався.

Закохався так, як тільки молоді можуть закохуватися. Коли весь світ навколо стає яскравішим. Коли йдеш вулицею і усміхаєшся без причини.

Коли рахуєш години до наступної зустрічі. Ми розписалися в листопаді, тихо, без шуму. Весілля справили в заводському клубі.

Грав баян, хлопці з цеху прийшли, принесли подарунки. Хто чайник подарував, хто набір тарілок. Теща Марія Іванівна спекла два пироги: з капустою і з яблуками.

Ми були щасливі, по-справжньому щасливі. Не тому, що було багато, а тому, що було достатньо. І ми були разом.

Жили ми перші роки в гуртожитку. Кімната 14 квадратних метрів. Кухня спільна, туалет у кінці коридору.

Але ми не скаржилися, усі так жили. Це зараз молоді хочуть одразу окрему квартиру, ремонт, меблі з магазину. А ми раділи кутку, своєму кутку.

Я повісив полицю, Валя пошила фіранки. На вікно поставили герань. І жили.

Перший син народився у 61-му. Назвали Андрієм. Андрійко.

Кремезний хлопчик, горлатий. Кричав так, що сусіди стукали в стіну. А я його на руки візьму, погойдаю — і він замовкає.

Валя казала: