Вони вже ділили метри живого батька. Генiальний фінансовий хід пенсіонера

Потім Андрій пішов у бізнес. У ті роки час такий був. Хтось у бізнес, хтось похилою, хтось спився.

Андрій пішов торгувати. Спочатку на ринку стояв, потім кіоск відкрив, потім крамничку. Поступово розкрутився.

До 2000 року в нього вже була своя фірма. Невелика, але стабільна. Будматеріали продавав.

Я пишався ним. Вигрібся, не пропав. Мужик.

Світлана працювала в школі. Вчителька мови. Зарплата маленька, але вона любила свою роботу.

Потім вийшла заміж. За хорошого хлопця, Олексія. Він програмістом працював.

Тихий, спокійний. Мені подобався. Я йому казав: «Льошо, бережи мою доньку».

Він кивав і усміхався. Беріг. Принаймні, так мені здавалося.

Андрій теж одружився. На жінці на ім’я Марина. Вона була приїжджа.

Приїхала до родичів і лишилася. Красива жінка, яскрава. Мені вона одразу не дуже сподобалася.

Не можу пояснити чому. Валя казала, що я ревную. Може, й ревнував.

Син же мій син. А тут чужа жінка приходить і забирає його. Але я мовчав.

Не моя справа в чужу сім’ю лізти. Навіть якщо це сім’я мого сина. Онуки пішли.

У Андрія двоє. Максим і Даша. У Світлани — Олег.

Троє онуків. Я був дідом. Щасливим дідом.

Возив їх на дачу. Вчив Максима рибу ловити. Дашу — на велосипеді кататися.

Олежка гойдав на коліні. Маленький, як кошеня. Дивиться знизу вгору великими очима.

Каже: «Діду, розкажи казку». І я розповідав. Про ведмедя.

Про зайця. Про солдата, який додому йшов. Вигадував на ходу.

А вони слухали, роззявивши роти. Ті роки були хорошими. Початок нового століття.

Діти стали на ноги. Онуки ростуть. Жили на пенсії, але ще міцні.

На дачу їздили, в саду копирсалися. Валя квіти любила. Троянди в неї були — заглядіння.

Сусіди приходили дивитися. Вона з ними розмовляла. З трояндами, не з сусідами.

Стоїть, поливає й щось шепоче. Я сміявся, а вона казала: «Ваню, квіти все відчувають». Може, й відчувають, хто їх знає.

Життя йшло. Діти дзвонили, приїжджали на вихідні. Не щовихідних, але часто.

Ми з Валею готували обід. Валя пекла пироги. Сідали за стіл, розмовляли.

Як справи, як робота, як діти. Звичайні сімейні розмови. Нічого особливого.

Але в цьому нічого особливого і було щастя. Я це зараз розумію. Тоді не цінував.

Думав, так буде завжди. А потім Валя захворіла. У 2014-му.

Їй було 73 роки. Лікарі сказали — онкологія. Підшлункова залоза.

Це дуже поганий діагноз. Майже вирок. Я не повірив спершу.

Як? Моя Валя, яка ніколи серйозно не хворіла. Яка ходила на дачу пішки п’ять кілометрів і не втомлювалася.

Яка до 70 років не носила окулярів. Як це можливо? Але це було можливо.

Хвороба не питає дозволу. Вона просто приходить. Валя трималася.

Вона була сильною жінкою. Сильнішою за мене. Я ходив по квартирі й не знав, куди себе подіти.

А вона готувала обід і усміхалася. Казала: «Ваню, не кисни». Я ще тебе переживу.

Не пережила. Вона померла в травні 2015-го. Чотирнадцять місяців від діагнозу до кінця.

Я сидів біля її ліжка й тримав її за руку. Рука була тонка, легка, майже невагома. Як аркуш паперу.

Вона подивилася на мене й сказала. Ваню, доглянь за дітьми. Це були її останні слова.

Доглянь за дітьми. Ні «я тебе люблю». Ні «пробач мені», а «доглянь за дітьми».

Бо для неї це і було найважливіше. Діти. Завжди діти.

Я поховав її на місцевому кладовищі. Поруч із її матір’ю Марією Іванівною. Поставив пам’ятник хороший, гранітний.

Андрій дав грошей на пам’ятник. Тоді він ще давав. Тоді він ще пам’ятав, що в нього є батько.

Після смерті Валі я лишився сам у двокімнатній квартирі. Тихо стало. Так тихо, що я чув, як годинник цокає на стіні.

Цок-так. Цок-так. Щосекунди.

Раніше я цього годинника не помічав. А тепер він став моїм співрозмовником. Я вставав уранці, пив чай, дивився у вікно.

Ішов на кухню, варив кашу. Їв сам. Мив тарілку.

Сідав до телевізора. Дивився новини. Потім якийсь серіал.

Потім знову новини. Потім лягав спати. І так щодня.

Щодня однаково, як під копірку. Діти дзвонили. Спочатку щодня.

Андрій дзвонив уранці. Світлана ввечері. Питали, як я?