Вони вже ділили метри живого батька. Генiальний фінансовий хід пенсіонера

Як здоров’я? Чи поїв? Чи прийняв таблетки?

Я відповідав, що все добре. Що даю собі раду. А що я ще міг відповісти?

Скаржитися? Просити уваги? Я чоловік.

Я Савельєв. Савельєви не скаржаться. За пів року дзвінки стали рідшими.

Андрій дзвонив раз на два дні. Потім раз на три. Потім раз на тиждень.

Світлана ще трималася. Дзвонила через день. Ну і в неї розмови стали коротші.

«Тату, як ти? Добре? Ну й гаразд. До зустрічі. Передзвоню».

І не передзвонювала. Я не ображався. Розумів, у них своє життя.

Робота, діти, проблеми. Батько старий, але живий. Чого перейматися?

А потім дзвінки стали ще рідшими. Раз на два тижні. Раз на місяць.

Приїжджали ще рідше. Андрій приїжджав на день народження 29 травня. Два рази на рік.

Світлана трохи частіше. Раз на два-три місяці. Привозила продукти, прибирала.

Готувала на кілька днів. Мовчки, швидко. Наче відбувала повинність.

Я бачив, як вона дивиться на годинник. Поспішає. Хоче поїхати.

Я не затримував. Казав: «Доню, я дам собі раду». Вона цілувала мене в щоку й їхала.

А я лишався з годинником. Цок-так. Найважче в старості — це не хвороби і не слабкість.

Не те, що ноги не ходять чи спина болить. Найважче — це відчуття, що ти нікому не потрібен. Що ти заважаєш.

Що ти тягар. Це відчуття, воно як отрута. Воно отруює тебе зсередини.

Повільно, по краплі. Ти починаєш у це вірити. Починаєш думати.

А може, вони мають рацію? Може, я справді заважаю? Може, мені варто менше дзвонити?

Менше просити? Менше бути? У 2022 році мені було 87.

Ходив я вже погано. Коліна хворі, суглоби, артрит. Кожен крок як по склу.

Але я ходив у магазин, в аптеку, на кладовище до Валі. Двічі на місяць їздив на кладовище. Автобусом.

Сідав, їхав 30 хвилин. Потім ішов пішки доріжкою до могили. Сідав на лавочку й розмовляв із нею.

Розповідав, як справи. Що Андрій не дзвонив уже три тижні. Що Світлана привозила продукти, але поспішала.

Що онуки не приїжджають зовсім. Максиму вже 32. Він одружився і живе в крайовому центрі.

Даші 29. Вона теж у тому місті. Олежці, синові Світлани, 26.

Він живе далеко. Усі далеко. Усі зайняті.

Усі живуть своїм життям. А я сиджу тут і розмовляю з гранітним пам’ятником. Валя, звісно, не відповідала.

Але мені здавалося, що вона чує. Що вона десь поруч. Може, це старече.

Може, від самотності. Але мені ставало легше після цих розмов. Наче я не сам.

А потім сталася річ, яка все змінила. У жовтні я впав у ванній. Послизнувся на мокрій підлозі.

Упав і лежав дві години, поки не доповз до телефона. Подзвонив Світлані. Вона приїхала за годину, викликала швидку.

Перелом шийки стегна. У моєму віці це дуже серйозно. Дуже.

Багато хто після такого не встає. Мене поклали в лікарню. Зробили операцію.

Поставили якусь залізяку в ногу. Я лежав місяць. Андрій прийшов один раз.

Один раз за місяць. Приніс апельсини й просидів 20 хвилин. Світлана приходила частіше.

Раз на тиждень. Але я бачив, що їй важко. Вона втомилася.

У неї свої проблеми, свої турботи. А тут ще батько лежить у лікарні. За ним треба доглядати.

Коли мене виписали, я ходив із ходунками. Повільно, важко, по кроку. Квартира стала для мене лабіринтом.

До кухні — ціла подорож. До туалету — експедиція. Я не міг сам сходити в магазин.

Не міг сам приготувати їжу. Ну, міг, але насилу. Каша, чай, хліб.

Більше нічого не міг. Світлана знайшла мені доглядальницю. Жінку з сусідньої країни.

Зульфію. Хороша жінка. Добра, тиха.

Приходила щодня на три години. Готувала, прибирала. Допомагала мені помитися.

Я соромився страшенно. Мені, чоловікові, який усе життя все робив сам, який дім збудував своїми руками, який на заводі сорок років відстояв, мені допомагає чужа жінка помитися? Це сильно б’є по гідності.

Сильно б’є. Але я терпів. Що робити?