Випадковий свідок: як шлях додому обернувся для звільненого лікаря найскладнішим випробуванням

Вона вибігла на майданчик, не озираючись, оглушливо цокаючи набійками по бетонних сходах. Звук її кроків стихав, поки не розчинився в гулі автомобільної траси за вікном. Антон зачинив двері, повернув ключ на два оберти. Вперше за довгий час він відчув справжню глибоку свободу. Ланцюг, що приковував його до почуття власної неповноцінності, обірвався остаточно. Він стиснув у руці срібний годинник. Він знову починав пахнути домом.

Груба прядив’яна мотузка, що стягує стопки важких медичних довідників, боляче врізалася в долоні. Антон переніс дві останні картонні коробки в передпокій, витер з чола піт і озирнувся. Квартира, позбавлена книг і особистих речей, здавалася чужою, немов вистудженою зимовим протягом. На вицвілих шпалерах залишилися лише світлі прямокутники від знятих рамок. Тут пройшла ціла епоха його життя, наповнена надіями, втомою чергувань і, як з’ясувалося, майстерно сплетеною брехнею.

У двері коротко постукали. На порозі стояв ріелтор — метушливий молодий чоловік у короткій куртці, що пахла дешевим тютюном і вуличною вогкістю. Антон мовчки передав йому зв’язку ключів. Метал брякнув, переходячи з рук у руки, і цей короткий звук став фінальною точкою. Двері зачинилися. Лікар спустився вищербленими бетонними сходами під’їзду, не озираючись. Весняне місто дихало вологим вітром, талим снігом і запахом прілого торішнього листя, що відтавало на газонах. Антон йшов пішки до єдиного пристойного готелю Білоозерська, несучи в кишені пальто важкий срібний годинник діда. Його мірне цокання крізь щільну тканину заспокоювало, задаючи рівний ритм крокам.

У холі готелю пахло пересмаженими кавовими зернами і вологими вовняними килимами. Ксенія сиділа за кутовим столиком невеликого лобі-бару. Перед нею височіли акуратні стопки фінансових звітів, поцяткованих кольоровими стікерами. Світло від настінного бра м’яко золотило її коротке волосся. Почувши кроки Антона, вона підняла голову, і в її втомлених очах майнула тепла щира іскра впізнавання.

— Ви виглядаєте так, ніби щойно скинули з плечей товарний склад, Антоне Іллічу. — Вона відклала маркер і трохи відсунула папери, звільняючи місце на столі. — Замовимо вам каву. Місцевий еспресо має дивовижну властивість. Він не бадьорить, але змушує цінувати столичні кав’ярні.

Антон усміхнувся, відкрито, м’яко, сідаючи навпроти. Він зняв пальто, повісив його на спинку стільця і поклав руки на стіл.

— Я закінчив із минулим, Ксеніє Андріївно. Ключі віддані, мости спалені. А ще мені повернули годинник діда.

Він дістав срібний цибулеподібний корпус і поклав на скатертину. Срібло тьмяно блиснуло у світлі ламп. Ксенія не стала ставити зайвих запитань. Як досвідчений юрист і тонкий психолог, вона прекрасно розуміла, хто саме приніс цей годинник і чого вартував Антону цей візит. Вона лише делікатно торкнулася кінчиками пальців прохолодного металу ланцюжка.

— Красива річ, у ній відчувається порода, — тихо промовила вона. Потім її голос набув звичних ділових ноток. — Я закінчила попередній аудит активів Лева Ісаковича. Ситуація складна, але керована. Артур встиг вивести частину коштів на підставні рахунки, але ми вже наклали на них арешт. Головне багатство — це дослідницький центр у столиці та мережа лабораторій. Вони працюють як годинник. Ви можете очолити раду директорів уже на початку наступного місяця.

Офіціант приніс чашку димлячої кави. Антон зробив ковток. Гірка терпка рідина обпекла язик, повертаючи думкам кришталеву ясність.

— Я лікар, Ксеніє. Практикуючий кардіолог, а не функціонер у шкіряному кріслі. — Він подивився їй прямо в очі. У його голосі звучала спокійна вивірена впевненість. — Я не стану керувати лабораторіями зі столичного кабінету. Я найму для цього найкращих управлінців. У мене інша мета.

Вона питально підняла брову, зчепивши пальці в замок.

— Я хочу побудувати тут, у Білоозерську, сучасний дитячий кардіологічний центр. — Антон вимовляв слова вагомо, немов закладав цеглини у фундамент майбутньої будівлі. — Безкоштовний для пацієнтів. З новітнім обладнанням, з найкращими хірургами, яких ми зможемо запросити. Я бачив занадто багато матерів, яким стара система ламала хребет необхідністю везти хворих дітей за сотні кілометрів. Мій батько віддав життя заради того, щоб штучні клапани рятували людей, а не заради того, щоб хтось купував собі яхти на Лазурному березі.

У лобі повисла тиша. За панорамним вікном готелю проїхала поливальна машина, з шумом змиваючи зимовий бруд з асфальту. Ксенія дивилася на чоловіка навпроти і відчувала, як усередині рушаться останні бар’єри її власної недовіри до світу.

— Знаєте, Антоне Іллічу… — її голос раптом втратив звичну юридичну сухість, ставши низьким і злегка вібруючим. Вона опустила погляд на свої руки. — Я стала юристом з однієї простої причини. Багато років тому лікарська недбалість забрала життя мого брата. Звичайний апендицит, який черговий хірург прийняв за харчове отруєння. Після того випадку я зненавиділа людей у білих халатах. Я судилася з клініками, я захищала пацієнтів. Я бачила в лікарях тільки цинічних ремісників, що покривають помилки один одного.

Антон мовчав, уважно слухаючи. Він не перебивав, розуміючи, наскільки важко їй дається це зізнання. Це було відлуння її особистого болю, яке довгі роки визначало її жорсткість і закритість.

— Я жила з цим переконанням. — Вона підняла очі, в яких блищали непрохані сльози. — Аж до того березневого вечора. Коли опритомніла в чужій квартирі під старим пледом, а поруч сидів стомлений чоловік, який втратив усе, але ризикнув свободою заради порятунку абсолютно сторонньої жінки. Ви вилікували не тільки моє отруєння, Антоне. Ви повернули мені віру в те, що клятва Гіппократа — це не порожній звук.

Тепло від її слів розлилося по грудях Антона, зігріваючи ті ділянки душі, які, здавалося, назавжди заледеніли після зради Олени. У цьому жорстокому прагматичному світі зустрілися двоє надломлених людей. І замість того, щоб добити один одного, вони стали один для одного опорою.

— Центру знадобиться бездоганний юридичний супровід, — Антон простягнув руку через стіл, долонею вгору. — Фонд, закупівля обладнання, узгодження з місцевою владою — це справжня війна з бюрократією. Ви готові очолити юридичний відділ мого фонду, Ксеніє Андріївно?

Вона подивилася на його широку долоню з довгими чуйними пальцями хірурга. Потім повільно, але твердо вклала свою вузьку кисть у його руку. Їхнє рукостискання було позбавлене романтичної метушні чи награної пристрасті. Це був союз двох дорослих людей, які багато пережили, заснований на глибокій повазі та спільних цінностях.

— Будьте впевнені, Антоне Іллічу, — на її губах з’явилася тепла жива усмішка. — Жоден бюрократ не встоїть перед нашими аргументами. Я приймаю вашу пропозицію…