Випадок у парку: несподіване відкриття, яке перевернуло життя молодої жінки

Ларочка була на сьомому небі від щастя. Подумати тільки! Її запросили на співбесіду не куди-небудь, а в «Золоту шпильку» — дорогий і вкрай авторитетний фешн-журнал. Не робота, а мрія. Та ще й одразу асистенткою редактора.

А це означало одне — нові знайомства, нескінченні покази, де вона сидітиме в перших рядах і милуватиметься новими колекціями іменитих дизайнерів, підказуючи недосяжній Кірі Бузяк, які речі відбирати для фотосесії та реклами. Так, пані Бузяк, та сама головна редакторка, славилася дамою з вельми норовливим характером, сталевою хваткою й діамантовим серцем. Але робота під її керівництвом відчиняла абсолютно всі двері.

Для Ларочки, яка з дитинства мріяла створювати власні колекції одягу, такий зв’язок був квитком у світ великої моди. Звісно, роботи попереду було чимало. Для початку слід було показати себе Кірі Бузяк як відповідальну й працьовиту помічницю, а потім ненароком обмовитися, що в скарбничці є кілька солідних альбомів з ескізами суконь і костюмів, диплом кравчині, світла мрія й невгасима енергія.

Коли вона без жодної надії надіслала відгук на вакансію, то й припустити не могла, що серед сотень інших претенденток оберуть саме її. Звісно, Ларочка була впевнена в собі. За плечима — робота в подібних, хай і менш масштабних виданнях, пристойні рекомендації, але догодити Кірі Бузяк було непросто.

Пані без жодного жалю змінювала асистентів, звільняла винних пачками, бо вважала, що в «Золотій шпильці» гідні працювати лише найкращі. Знайти до неї підхід здавалося нереальним. Однак Ларочка була з тих людей, до кого інші тягнуться.

Їй нічого не вартувало владнати конфлікт, догодити, навіть пожертвувавши власними амбіціями й часом. Сьогоднішня співбесіда була останньою в низці відбору. Особиста бесіда-інтерв’ю з головною редакторкою.

І Лариса Максимівна серцем чула, що все в неї вийде. Вона встала раніше, вдягла заздалегідь приготований костюм — стильну двійку від італійського дизайнера, що промовляла про бездоганне відчуття стилю, — ретельно вклала волосся, нафарбувалася й бризнула на себе парфуми, призначені для особливих випадків. Оступитися було не можна, будь-яка деталь в образі могла викликати в Кіри Бузяк роздратування.

А отже — прощавай, робото. Ларочка знала, що редакторка вкрай прискіпливо ставиться до аксесуарів, тому вирішила відмовитися взагалі від будь-яких прикрас. Золото, яке в неї було, не могло претендувати на звання витвору ювелірного мистецтва, а біжутерію вдягати на таку зустріч було моветоном.

Лише від однієї деталі жінка точно не могла відмовитися. Витончений платиновий браслет із крихітними сапфірами, який подарував їй Гліб. Ларочка носила його не знімаючи.

— Це символ нашого кохання, — обхопив зап’ястя дружини чоловік, защіпаючи на ньому застібку. — Для моєї коханої — найкраще.

— Боже, Глібе! — зблиснула очима Ларочка. — Ти з глузду з’їхав? Це ж цілий статок! Яка краса!

— Хіба я не можу дозволити собі подарувати коханій дружині гарну річ? — цьомкнув її в щоку чоловік. — Тим паче, привід є. Я отримав підвищення, тепер частіше тебе балуватиму подаруночками. А цей браслет — вважай його талісманом на удачу. Тільки носи не знімаючи, інакше не працюватиме.

Ларочка була щаслива. З Глібом вони одружилися сім років тому. Усяке бувало в їхньому шлюбі. І труднощі, і радощі. Але подарунки чоловік дарував нечасто, тим паче без приводу. Та й сама Лариса не наполягала.

Вона ніколи не була марнотраткою й щиро вважала, що гроші краще збирати, відкладати й купувати тільки справді необхідне. До того ж за рік-другий вони планували поповнення в родині. Розумна ощадливість була запорукою того, що майбутня дитина ні в чому не матиме потреби.

Гліб частенько дорікав Ларочці синдромом відкладеного життя, але вона нічого не могла із собою вдіяти. Однак несподіваний подарунок чоловіка дуже потішив, і Ларочка, як і обіцяла, носила браслетик усюди й завжди, знімаючи лише в душі.

— А що? — подумала вона, вибігаючи з квартири. — Браслет дуже навіть стильний. Навряд чи пані Бузяк вважатиме його несмаком. Звісно, це не брендова річ, але асистентка й не повинна затьмарювати свою начальницю. Хіба не так? Та й до моїх очей пасує. Зате з ним я почуваюся впевнено. І зовсім без прикрас мене вважатимуть сірою мишкою. Ні, аксесуари й парфуми — це завершальні штрихи в образі жінки. І зараз я неперевершена. Стиль — це не бездоганний смак чи сліпе наслідування трендів. Стиль — це впевненість. І коли зі мною мій талісман, любов мого чоловіка, мені будь-які випробування дарма.

Офіс редакції був за десять хвилин їзди від дому. Ларочка вийшла заздалегідь, щоб устигнути заскочити до кав’ярні й випити чашечку улюбленого капучино з карамельним сиропом. До того ж вона раптом подумала, що до цієї ж кав’ярні може ходити якщо не сама Бузяк, то хтось із її підлеглих. Пора було починати долучатися до колективу.

Лариса стрибнула у свою маленьку машинку й, підспівуючи пісні, що лилася з динаміків, невдовзі дісталася місця. Уже в кав’ярні вона раптом усвідомила страшне. По лівій нозі підлою змією поповзла стрілка.

— Катастрофа! — жахнулася Ларочка. — Вочевидь, коли виходила з машини, зачепилася. От чорт! І ще ж сиджу тут, розслабляюся, збираюся з думками, а до співбесіди лишилося зовсім трохи.

Треба було терміново бігти по нові колготки й устигнути перевдягтися. «Ну чому я така нечепура? Жах!» Як на зло, навколо не було жодного магазину, де продавалися б панчохи. Лариса розуміла, що ось-ось запізниться.

Нарешті вона помітила супермаркет на розі кварталу, кинулася до нього й за якихось кілька хвилин стала щасливою власницею дешевої пари колготок.

— Ну, чорна «трійка» і в Африці чорна «трійка», — зітхнула Ларочка, залазячи на заднє сидіння своєї машини. Звісно, попередні італійські панчохи мали куди ефектніший вигляд, але на безриб’ї й рак — риба.

Ледве перевдягнувшись і сподіваючись, що ніхто зараз не розглядав її дивні рухи з вулиці, жінка вибралася назовні, смикнула костюм і з полегшенням видихнула. Годинник показував без двадцяти хвилин друга. Часу перепарковуватися ближче до офісу не було, тому Ларочка вирішила не гаяти дорогоцінних хвилин і швидко добігти до майбутньої роботи через парк.

Сонце заливало липові алеї, граючи тінями від листя на бруківці. Повз із незворушними страдницькими обличчями проносилися бігуни, гавкали маленькі собачки, яких господарі вигулювали на неймовірно довгих повідцях. Птахи заливалися трелями, у фонтані хлюпотіла вода.

І тут Лариса відчула, як під її гострими підборами розповзається каміння. В очах потемніло, тіло вмить обважніло, довколишній строкатий світ спершу втратив чіткість ліній, а потім закрутився, завертівся. «Що таке?»