Випадок у парку: несподіване відкриття, яке перевернуло життя молодої жінки

— майнула в Ларочки думка. — «Що відбувається, чому все крутиться?»

Але крутилося не все, а тільки голова в самої Лариси. Відчувши млость, вона важко опустилася на лавку й почала обмахувати себе долонями.

— Тільки не це… — простогнала жінка. — Ні, ні, ні. Я й так запізнююся. Не можна втрачати такий шанс. Нічого, зараз мине. Це все через духоту. І каву не треба було пити в таку спеку, та й костюм надто щільний для середини липня.

— Погано, чи що? — проскреготів поруч голос.

Ларочка, ледве розплющивши очі, повернула голову. Поруч із нею сиділа літня циганка. Чи то вона вже була тут, коли Лариса безсило впала на лавку, чи то підсіла допомогти. Погляд жінки, спрямований на Ларочку з-під дугоподібних чорних брів, був уважний, навіть співчутливий. Але в очах іскрився якийсь дивний вогонь.

— Ні, все нормально. Просто душно стало, — пробурмотіла Ларочка. — Вибачте, якщо завадила вам.

— На, води попий, — циганка простягнула Ларисі пляшку мінералки.

Лариса здригнулася. Брати воду в незнайомої людини, та ще й у циганки? Репутація в цього народу була, м’яко кажучи, так собі.

— Та не бійся, — всміхнулася стара, вочевидь помітивши на обличчі Ларочки збентеження й відразу. — Не збираюся я тебе труїти. Це проста вода. Ось, щойно взяла в кіоску біля фонтана. Навіть іще не відкривала. Чи думаєш, що ми, всі цигани, суцільно непорядні? То це дарма. У кожній нації є як погані, так і хороші люди. А якщо вже переживаєш за своє життя, краще ось цього позбудься.

Довгий вузлуватий палець циганки вперся в браслет на зап’ясті Лариси, але не торкнувся його.

— Що? — часто закліпала Ларочка, відсмикуючи руку й дбайливо гладячи браслет. — У якому сенсі?

— На смітник викинь. А ще краще — у воду кинь, — циганка ковзнула поглядом по дітях, що гралися біля фонтана. — Тільки не у фонтан. Не вистачало ще, щоб хтось інший до цієї зарази доторкнувся.

— Не розумію, про що ви, — обурилася Ларочка, здивовано глянувши на стару. — Це дорога річ. І, між іншим, дуже цінна. Мені цей браслет чоловік нещодавно подарував. Це символ нашого кохання, мій талісман на удачу. З якої радості я маю його викидати? Ага, зрозуміла. Ви самі на нього око поклали!

— Дуже він мені потрібен, усякий непотріб, — засміялася циганка. — Я не з тих, хто людей обкрадає чи дурить. Ти дарма зараз пручаєшся. Скажи-но, голова паморочиться? В очах темно?

— Звідки ви?.. Та що вам від мене треба?

— Зніми браслетик, зніми, — всміхнулася стара, відкриваючи ряд золотих коронок. — Якщо мене боїшся, я піду. Немає мені діла до твоїх цяцьок. Але й дивитися, як людина мучиться, не стану. Ніколи повз чужу біду пройти не могла.

Ларочка хвилину сиділа не рухаючись, а потім, сама не розуміючи навіщо, підкорилася словам циганки й зняла браслет. Щойно вона поклала його на лавку поруч із собою, у голові відразу прояснилося. Світ більше не хитався, сонце повернулося на своє місце.

— Ну що, легше? — хрипко всміхнулася циганка.

— Здається, — невпевнено кивнула Ларочка. — Але…

— От що, ти мені все ще не віриш, однак невдовзі сама в усьому переконаєшся. Поклади поки що свій браслетик у воду. — Стара відкрутила корок на пляшці. — Так він активність на якийсь час втратить. Але потім, якнайшвидше, позбудься його, зрозуміла? У річку викинь. І ще… розстебни свій піджачок. Там, куди ти прямуєш, не люблять наглухо застебнутих ґудзиків.

Сказавши це, циганка швидко пішла геть. І ось на тому місці, де вона щойно стояла, вже пустував чийсь рудий кудлатий шпіц, весело погавкуючи на Ларису.

— Які дурниці! — пробурчала Ларочка й знову потяглася до браслета.

Але щойно її пальці торкнулися прохолодної платини, голова знову пішла обертом. Лариса відсмикнула руку — все минуло. Вона глянула на екран смартфона: до співбесіди лишалося кілька хвилин. Недовго думаючи, вона взяла браслет, знову відчувши напад запаморочення, просунула його в горлечко пляшки й розтиснула пальці. Пролунав легкий сплеск, після чого світ раптом став яскравішим, гучнішим і чіткішим.

Ларочка струснула волоссям, відганяючи рештки неприємних відчуттів, сунула пляшку в сумочку й полетіла до офісу, не забувши розстебнути ґудзики на піджаку.

— Ви пунктуальні, це тішить, — суворо глянула на Ларису дуже висока, вродлива жінка з обличчям грецької статуї. — Прошу, сідайте. До речі, гарний костюм.

Ларочка несміливо присіла на край крісла, що стояло навпроти заваленого журналами, фотографіями й каталогами столу.

— Дякую, — усміхнулася вона.

— І носите правильно, — примружилася Кіра Бузяк. — Такі речі потребують внутрішньої свободи. І хоч на піджаку є ґудзики, носити його застебнутим — святотатство. Постійно намагаюся донести цю думку до своїх підлеглих. На жаль, виходить не завжди. Присягаюся, якби ви прийшли в застебнутому, я б навіть не стала продовжувати з вами розмову. Для мене важливо, щоб люди, які вирішили присвятити своє життя світові моди, відчували цей самий світ, а не сліпо йшли за тенденціями й картинками. Я б, звісно, додала пару аксесуарів, але це вже деталі. У будь-якому разі, мені подобається, як ви виглядаєте — скромно й ненав’язливо, водночас стильно, впевнено. Це плюс. Отже, у вас солідне резюме, я ознайомилася.

— Дякую, — несміливо кивнула Ларочка.

— Однак, Ларисо Сергіївно, для мене всі ці літери на папері — ніщо. Я звикла судити про людину за її роботою, а не як наші ейчари — за бездушною анкетою й дипломами. Тож не гаймо часу. Зараз я поїду на зустріч, мене не буде близько години. За цей час приберіть на моєму столі. Вважайте це вашим першим випробуванням. Моя помічниця має швидко й легко орієнтуватися в роботі. Пояснювати можна довго, багато й безрезультатно. Ваше завдання — інтуїтивно відчувати, що мені потрібно. На столі безлад. Розкладіть усе так, як вважатимете за потрібне. Сміливо користуйтеся відкритими шухлядами й полицями. У закриті лізти не намагайтеся. Усе просто. Попрошу нікого вас не турбувати. Впораєтеся — завтра запрошу вас на перший робочий день. Добре?

Серце Ларочки тривожно закалатало. Кіра Бузяк, більше не гаючи часу на розмову, схопила свою сумочку, вправно перекинула її через плече й вийшла з кабінету, не сказавши більше ні слова. Стук її підборів поступово затихав на мармуровій підлозі коридору.

«Оце так!» — зітхнула Ларочка, безнадійно окинувши завалений стіл поглядом. — «І як, цікаво, я маю тут зрозуміти, що й де? Впоратися всього за годину… Та вже ж, недарма говорять про характер пані Бузяк. Ну, що поробиш. В одному вона має рацію: якщо я не зможу на льоту розуміти, чого вона хоче, то не затримаюся тут, яке б чудове резюме в мене не було. Впораюся! А втім, кумедно, але порада циганки виявилася корисною. Я й не думала, що ґудзики так багато важать. Може, і щодо браслета, який мені Гліб подарував, вона має рацію? Але що з ним не так? Гаразд, зараз не до того».

Ларочка підійшла до столу й обережно взяла до рук пухкий каталог зі свіжими осінніми колекціями. Побіжно перегорнувши його, вона поставила папку на полицю. А потім наступну, і ще одну. Розкидані фотографії Лариса складала по файлах, приблизно прикидаючи, які мають лежати разом, а які — зовсім з іншої опери. Зібрані добірки жінка відправляла в шухляди столу, уважно вивчаючи їхній вміст. Дуже скоро купа на столі помітно зменшилася.

Годинник на стіні вибив третю. Від цього бою Лариса, захоплена роботою, здригнулася й оглянула поле битви. Стіл виблискував склом у світлі люстри. За п’ять хвилин Ларочка навела остаточний блиск, і в цю мить двері розчахнулися.

— Треба ж, упоралася! — всміхнулася Кіра Бузяк, відстукуючи підбором ритм. — Так, подивімося…

— Нічого собі! — здивувалася про себе Ларочка. — Схоже, пунктуальність — це про Бузяк. Рівно година, ані секунди зайвої. Та вже ж, таких точних людей я ще не зустрічала.

Редакторка повільно обійшла стіл, кинула погляд на ідеально прибрані полиці, на яких стояли ряди каталогів. Шухляди висувалися одна за одною в цілковитій тиші. Ларисі навіть здавалося, що вона чує удари власного серця, які гулкою луною котяться стінами величезного кабінету.

— Ідеально! — засміялася Кіра. — Просто чудово! Зізнаюся, ви повністю виправдали мої очікування. Навіть більше!

— Справді?