Випадок у парку: несподіване відкриття, яке перевернуло життя молодої жінки

— Усі колись помремо, — всміхнулася Світка. — Ні, Ларо, я не дам тобі раніше часу вирушити на той світ, та ще й через квартиру! Ну, Гліб, ну, покидьок, негідник!

— Гаразд, дівчата, почнімо, — покликала їх Олеся. — Порчу вправна людина навела. І щоб зняти таку, недостатньо просто викинути браслет. Треба витягти з нього весь негатив, а потім повернути його власникові, Глібові. І йому, і тій жінці, з якою він спілкувався, а ще краще — тій відьмі, що навела порчу. — Олеся витягла з сумки якісь склянки. — Хоча не виключено, що відьма й коханка твого чоловіка — це одна й та сама людина. Загалом, дивись, я зараз усе проведу, але ти маєш дізнатися, хто вона така.

— Але як? — насупилася Ларочка. — Я не можу зараз за ним стежити, у мене нова робота і…

— Я сама все дізнаюся, — рішуче сказала Світка. — Ти працюй, працюй. Мені все одно нічого робити, відпустка. Але як дізнаюся, далі сама діятимеш, тут я безсила.

— Гаразд, а що я повинна буду робити?

— Я витягну весь негатив у воду, проведу деякі ритуали, а потім отриманий сиропчик ти власноруч підмішаєш спільникам у їжу або воду, ясно?

— Ясно, — похмуро відповіла Лариса.

— А від браслета доведеться позбутися, як тобі та циганка й сказала. Носити його не можна, продавати теж. Як цю парочку напоїш нашим зіллям, так одразу з будь-якого мосту прикрасу викинь, щоб її ніхто й ніколи не знайшов. Речі не віддають негатив повністю, ще не дай Боже комусь нашкодить.

Олеся говорила так просто й зрозуміло, що Ларочка, яка до цієї хвилини все ще сумнівалася, остаточно повірила. У її голові вже прокручувався фільм, як вона в плащі, окулярах і капелюсі стежить за невірним чоловіком і таємною коханкою, вичікує момент, підмішує їм їхній же власний негатив у розкішну вечерю в ресторані. Стало навіть смішно, хоча вся ситуація загалом не була кумедною.

Олеся розклала на столі якісь блюдця, баночки, налила в деякі червону рідину незрозумілого походження, насипала жменями сіль і попіл. А потім узяла бритву Гліба, по черзі вмочила її в червону воду й у порошки, поклала на тарілку, помістила туди ж браслет, витягнутий із пляшки. Жінка заплющила очі й почала щось нашіптувати.

Ларочці було і смішно, і моторошно водночас, але вона намагалася стримувати себе. Світка ж із цікавістю спостерігала за тим, що відбувається, намагаючись не дихати.

— Дожилася, — зітхнула Лариса. — До всяких ворожок ходжу. А що поробиш, якщо чоловік виявився негідником? Хоч би Світка швидше дізналася, з ким цей гад мені зраджує. Побачила б мене зараз Кіра Бузяк — миттю б звільнила.

— Ви шиєте? — підвела очі Кіра, відірвавшись від монітора.

— Що, перепрошую? — здригнулася Ларочка, вчепившись у край коробки з аксесуарами, які принесли для фотосесії.

— Учора на тобі була спідниця. Мені сподобалася. — На обличчі редакторки проступило щось схоже на усмішку. — Сьогодні на тобі топ, який, судячи з усього, теж не якийсь ширвжиток. Тканина якісна, шовк, при цьому не якась дешева синтетика. Щільний, схоже, японський.

— Нічого собі! — почервоніла Ларочка. — Ви з одного погляду можете визначити?

— Я тридцять років у професії. Відрізняти якість від дешевизни — моя робота. Фасон теж оригінальний. Одразу видно, що не за готовим лекалом шили, а з фантазією підійшли до справи. І сидить прекрасно по фігурі. Зазвичай подібні речі шиють на замовлення в брендових ательє. І або в тебе дуже заможний чоловік, що ти можеш дозволити собі такі речі, а тут працюєш для душі. Або в тебе талант, золоті руки. То що?

— Я…

Ларочка знітилася настільки, що вже була готова провалитися крізь землю. Ніяк не чекала вона, що Кіра Бузяк так швидко зрозуміє, з ким має справу.

— Не соромся, я не кусаюся, — засміялася редакторка. — Знаю, що мені мало не демонічне походження приписують, але я не таке чудовисько, як може здатися. І я найбільше ціную, коли люди зі мною відверті, а не тремтять від страху. Нема чого приховувати, якщо ти вмієш шити, та ще й так добре.

— Гаразд, — зібралася з думками Ларочка. — Загалом, я з самого дитинства мріяла стати модельєркою. Жодного показу не пропускала, знала напам’ять усі колекції іменитих і не дуже кутюр’є. Моя мама була кравчинею, мені дещо передалося. Тільки мама в ательє шила лише те, що просили, сама не вигадувала. А я малювала, малювала, постійно переробляла собі стандартний одяг, але рідко вдягала, соромилася. Після школи вступила до технікуму на кравчиню, відучилася, якийсь час працювала в маминому ательє, але потім продовжила навчання вже за іншою спеціальністю, стала журналісткою. Мода лишалася моїм хобі, пристрастю.

— Чому колекцію свою не відшиєш? — примружилася Кіра. — Пристрасть не можна в собі накопичувати, інакше так і збожеволіти можна. Невже подобається бути на побігеньках у таких, як я?

— Кіро Вікторівно, — винувато всміхнулася Ларочка. — Це не так просто — взяти й відшити колекцію. По-перше, гроші. Мій чоловік не такий уже й багатий. Точніше, зовсім не багатий. Він хірург, хороший, але… Ще він скептично ставиться до мого захоплення. А по-друге, на все це, крім грошей, потрібні час, зв’язки. А я проста людина, тільки фантазія багата.

— Спробую вгадати, — підвелася з-за столу Бузяк, спершись довгими нігтями об стільницю. — Ти сюди прийшла, щоб обзавестися всіма цими зв’язками?

— І це теж, — опустила погляд Ларочка. — Правду кажучи, я думала, що якщо старанно працюватиму, то одного дня ви мене помітите.

— Дивовижно! Лишилися ще на цьому світі чесні люди. Ти ж могла збрехати, що зовсім не для цього і все таке, — засміялася редакторка. — Але ти відповіла чесно. І я ціную це. Ще один плюсик у твою скарбничку. Ти мені подобаєшся, Ларисо. Просто себе в тобі бачу. Щоправда, я шити так і не навчилася. У мене талант інший — стиль і управління. У цьому кращої за мене немає. Скажу тобі тільки одне. Твоє «одного дня» сталося раніше, ніж ти гадала. Принеси мені свої роботи. Зараз якраз наша редакція зайнята в одному проєкті. Це щось на кшталт конкурсу молодих дизайнерів. Переможець отримає можливість відшити свою колекцію в дуже хорошому ательє. Цілком безкоштовно. Усі витрати «Золота шпилька» бере на себе.

— Справді? — голос Ларочки затремтів.

— Поки що нічого не обіцяю. Я твоїх ескізів не бачила. А за однією спідницею й топом судити нерозумно. Тільки дивись: навіть якщо тебе відберуть — а я сама рекомендувати нікого права не маю, тож на мене не розраховуй, — то доведеться якось поєднувати роботу в мене і хобі. І промахів, відмовок і відпросин я не терпітиму. Усе зрозуміло?

— Дякую, Кіро Вікторівно, — прошелестіла Лариса. — Я…

— Ти відібрала пояси й сережки? — змінила тон редакторка.

— Так, ось.

Увечері, коли Ларочка повернулася додому, вона була в піднесеному настрої. Жінка дбайливо склала в сумку альбоми зі своїми ескізами одягу, щоб завтра показати їх Бузяк. Гліба не було. Він надіслав повідомлення, що затримається допізна. Лариса чомусь одразу подумала, що чоловік поїхав до коханки. І така злість узяла, захотілося вчинити якесь безрозсудство з помсти, хоча мстивою Ларочка ніколи й не була. Вона раптом згадала про сусіда, з яким учора зіткнулася перед дверима.

«А нічого, — подумала Лариса, — зайду по-сусідськи, він же сам сказав, що не проти поспілкуватися».

Недовго думаючи, вона вийшла з квартири й подзвонила у сусідський дзвінок. Двері відчинилися майже відразу.

— Привіт! — широко всміхнулася Ларочка. — Не відволікаю?

— О, Ларисо! — зрадів чоловік. — Ні, не відволікаєте. Я якраз збирався пити чай із тортом, який зробив удень. Складете мені компанію?

— Торт? Самі зробили? — здивувалася жінка.

— Так, я взагалі-то кондитер, — усміхнувся Іван. — То що, зайдете?