Випадок у парку: несподіване відкриття, яке перевернуло життя молодої жінки

Купа планових операцій. Рядові справи, обходи, — відмахнувся чоловік.

— Ясно, — помішала ложечкою цукор Ларочка.

Ранок видався дощовим. Діставшись роботи, Лариса з полегшенням дізналася, що сьогодні Кіри Вікторівни на місці не буде. Вона терміново вилетіла до Дніпра, а повернутися мала лише завтра після обіду. Однак начальниця залишила цілий список справ, які необхідно було закінчити до моменту її повернення. Ларочка квапилася все зробити якнайшвидше. Вона носилася поверхами редакції, домовлялася з власниками приміщень, де мали відбутися наступні презентації, прийоми та інші корпоративні заходи. Їй постійно телефонували з фотостудії, з примірочної, з друкарні. Лише до обіду вона змогла видихнути. І тут зателефонувала Світка.

— Ти де? Вони хвилин за двадцять підуть на обід.

— Лечу, — шумно зітхнула Ларочка.

Вона сказала секретарці, що поїде у справах, як веліла Бузяк, хоча це була нахабна брехня. Лишалося сподіватися, що Кіра Вікторівна не вирішить перевірити, де зараз перебуває її помічниця і чим зайнята. Ларочка припаркувалася неподалік від кафе, де обідали працівники лікарні. Тут же на пасажирське сидіння плюхнулася Світка.

— Не питай, чого мені це вартувало! — витріщила вона очі й засміялася. — Загалом, я домовилася з офіціантом, змалювала йому ситуацію. Про порчу, звісно, не сказала, просто повідомила, що моїй подрузі зраджує чоловік, і вона хоче помститися йому та його коханці, підмішавши їм сильне проносне. Хлопець виявився з гумором і погодився.

— Ні, я вражаюся твоїй здатності обробляти людей! Зізнайся, сказала, що на побачення з ним підеш? — похитала головою Ларочка.

Світка була жінкою ефектною, чоловіками крутила, як цирковий жонглер тарілками.

— Ну й піду. Чого такого? Я вільна жінка. До речі, тобі б не завадило вже підшукати собі нового чоловіка. Старий-то виявився ще тим козлом. Не хочеться, щоб ти страждала на самоті, Ларко.

— Є тут один на прикметі, — знітилася Ларочка. — Але він просто мій приятель. Навіть не приятель, а сусід.

— Ого! Хто такий? Ти де його викопала? Швидка!

— Та годі, я так сказала… Для стосунків усе ж потрібна думка обох людей. Мені Іван симпатичний, а от я йому — навряд.

— Не прибідняйся. Ти красива баба, тільки затюкана своїм Глібусиком. Зараз його на місце поставиш, на розлучення подаси, а там… Гаразд, ходімо. Тобі треба зайняти столик у кутку. Як тільки Костенька-офіціант цей повз пройде, йому кивни, він біля тебе пригальмує. Оцю водичку їм хлюпнеш у тарілки, та й виходь швиденько. Запам’ятала? А потім одразу браслет із мосту в річку кидай. Потім вільна. В усіх сенсах.

Лариса, прикрившись журналом, сиділа в куточку, спостерігаючи, як Гліб у товаристві якоїсь сірої миші (до того ж вельми некультурно регочучої) сідає за столик у протилежному кутку зали.

— Ви Світчина подруга? — пролунав над головою шепіт.

Ларочка підвела очі. Перед нею стояв хлопець років двадцяти, хитро всміхаючись.

— Угу, — скривила носа Лариса.

— Може, я сам їм підмішаю?

— У вас тут камери всюди, ще звільнять, — похитала головою Ларочка. — Ні, я сама повинна все зробити. Це справа принципу.

— Як хочете. Зараз я в них замовлення прийму, а потім, як понесу, біля вас зупинюся. Часу не гайте, а то, слушно зауважили, камери всюди. Я можу ще для більшого ефекту туалет на прибирання закрити.

— Ні, це вже зайве, — засміялася Лариса, уявивши, що було б непогано насправді підмішати зрадникові проносне.

За хвилин десять Костик уже йшов із тацею. Він ненароком зупинився біля Ларочки, зробивши вигляд, що щось упустив. Вона тут же хлюпнула в обидві тарілки з якимось салатом своє зілля. Та так усе зробила красиво, що ніхто нічого не помітив. А потім вона непомітно вийшла з кафе й побігла до машини, відчуваючи неймовірну легкість. Світка тріумфувала.

— Усе, швидше до річки! — зблиснула очима Лариса. — І назад в офіс, а то мене там швидко виведуть на чисту воду й нажаліються Бузяк, що я в робочий час швендяю незрозуміло де. Обід уже скінчився.

Браслет востаннє зблиснув на сонці й плюхнувся в темну воду, здійнявши легкі бризки. Лариса анітрохи не шкодувала, що її «талісман», символ вічного кохання Гліба, тепер спочиватиме на річковому дні, занурюючись у м’який мул.

За кілька тижнів Ларочка, сяючи, мов сільський самовар, подзвонила в сусідські двері, тримаючи в руках пляшку хорошого вина.

— Ларисо! — здивувався Іван, відчиняючи їй. — Чим завдячую?