Я думав, що обвів 70-річну вдову довкола пальця

— Довго ти тут протримаєшся?

Артем не відповів. Просто відступив, пропускаючи їх усередину.

Розмова у вітальні швидко перейшла на підвищені тони. Двері були прочинені, і слова проривалися назовні.

— Тітонько, це божевілля! — голос Юсуфа звучав роздратовано. — Ви зобов’язані думати про майбутнє компанії!

— Я й думаю, — відрізала Лейла.

— Тоді підпишіть довіреність, — наполягав Халед. — Ми не можемо керувати справами, коли ви в такому стані.

Повисла тиша. Потім тихий, але жорсткий голос Лейли:

— У якому стані, Халеде?

Артем напружився.

— У… вашому, — зам’явся той.

— Я прекрасно розумію, що роблю. І поки я жива, рішення ухвалюю я.

Юсуф щось різко сказав арабською. У відповідь — звук удару долонею по столу. Артем ступив ближче, але Рамеш зупинив його поглядом: мовляв, не втручайся.

За кілька хвилин племінники вийшли. Їхні обличчя були холодні, очі — злі. Халед зупинився поруч з Артемом.

— Слухай уважно, — тихо промовив він. — Ти тут тимчасовий. Не забувай про це.

Артем витримав його погляд.

— Я працюю.

— Працюй, — кивнув Халед. — І не лізь туди, куди не просять.

Вони пішли, залишивши по собі відчуття грози, що насувається. Пізно вночі Артем не спав. У його кімнаті було тихо, тільки кондиціонер рівно гудів. Він лежав, дивлячись у стелю, і думав про слова Халеда. Тимчасовий. Можливо, так і є. Він приїхав заробити й поїхати. Але дедалі частіше ловив себе на тому, що відчуває відповідальність не тільки за себе.

Раптом у коридорі почулися тихі кроки. Артем підвівся. Двері його кімнати були трохи прочинені. Він залишив щілину, щоб чути, якщо щось станеться. Кроки зупинилися біля закритого крила. Він обережно вийшов у коридор. Світло було приглушене. У напівтемряві він побачив силует Фатіми. Вона відчиняла двері спеціальним ключем, озираючись довкола. Артем завмер, сховавшись у тіні. Двері прочинилися. І на мить він побачив усередині кімнату, заповнену папками, моніторами, документами. На стіні висіла велика схема. Фотографії, стрілки, підписи. Він не встиг роздивитися деталей, але побачив знайомі обличчя: Халед, Юсуф, ще якісь чоловіки.

Фатіма швидко зачинила двері. Серце Артема калатало. Він повернувся до кімнати, намагаючись осмислити побачене. Це не просто кабінет. Це штаб.

Наступного дня Лейла виглядала втомленою, але зібраною. Під час поїздки до офісу вона раптом сказала:

— Ти спостережлива людина, Артеме?

Він трохи напружився:

— Я стараюся.

— Старайся й далі, — промовила вона. — Але пам’ятай: не все, що ти бачиш, треба розуміти одразу.

Це прозвучало як попередження.

Пізніше, коли вони повернулися додому, вона несподівано попросила:

— Залишся на хвилину.

Він допоміг їй пересісти у візок у вітальні.

— Ти боїшся моїх племінників? — спитала вона.

— Ні, — чесно відповів він.

— Добре. Страх робить людей передбачуваними, а мені потрібні непередбачувані.

Він насупився:

— Я тут просто водій.

Вона подивилася на нього довгим поглядом.

— У цьому домі ніхто не буває «просто».

Ці слова залишилися з ним до ночі. Він знову згадав дім у Світлому. Матір, батька, борг. Усе це здавалося таким простим і зрозумілим порівняно з тим, у що він почав занурюватися. Але найдивніше було не в закритому крилі й не в схемах на стіні. Найдивніше — що Лейла ніби готувалася до чогось. І він відчував: рано чи пізно йому доведеться зробити вибір. Залишатися стороннім спостерігачем чи стати учасником гри, правил якої він іще не знає. І поки він переконував себе, що це його не стосується, доля вже повільно підштовхувала його до наступного кроку. До розмови, яка змінить усе.

Пів року промайнули непомітно. Для Артема час у Дубаї плинув інакше. Не за календарем, а за сумами переказів додому. Щомісяця він відправляв частину зарплати у Світле. Кредит поступово зменшувався. Банк більше не телефонував щодня. Мати звучала по телефону трохи бадьоріше. Батько одного разу навіть дозволив собі всміхнутися: «Нічого, сину, землю не віддамо». Ці слова тримали Артема на плаву.

Але всередині особняка напруга тільки наростала. Племінники приїжджали частіше. Їхні візити ставали коротшими, різкішими. Халед уже не усміхався навіть із ввічливості. Юсуф дивився на Артема як на предмет. Зайвий, тимчасовий, такий, що заважає.

Якось увечері, після особливо важкої зустрічі з юристами, Лейла несподівано сказала:

— Сьогодні ти вечеряєш зі мною.

Артем подумав, що йому почулося.

— Перепрошую?

— За столом, як гість, — уточнила вона спокійно.

Він зам’явся.

— Я… я водій.

— Сьогодні ні. — м’яко, але безапеляційно відповіла вона.

Стіл був накритий у малій їдальні. Не у величезній залі для прийомів, а в затишнішій кімнаті з видом на воду. Тихо грала арабська музика, світло було приглушеним. Рамеш допоміг Лейлі пересісти за стіл. Артем сів навпроти, відчуваючи дивну незручність. Він ніколи не сидів за одним столом із роботодавцем. Лейла уважно подивилася на нього.

— Ти знаєш, скільки років я будувала свій бізнес?