Я мовчки глянула на порожній холодильник і зібрала речі. Ранкове пробудження чоловіка стало хітом

Коли вона отримала довгоочікуване підвищення, вдома її зустріли не привітання, а глузування. «Дивіться, начальниця з’явилася!» — сміялися чоловік зі свекрухою, немов її успіх був їм тягарем. Порожній холодильник після вчорашніх покупок і демонстративна поведінка чоловіка стали останньою краплею. Жінка зрозуміла: час діяти рішуче.

Василина вже звикла прокидатися за п’ять хвилин до дзвінка будильника. Немов внутрішній годинник, налаштований на п’ять років секретарської роботи, ніколи не збивався. Тьмяний жовтневий світанок ледь пробивався крізь штори, а вона вже лежала з розплющеними очима, подумки перебираючи сьогоднішні завдання. З кухні долинало човгання: свекруха, як завжди, першою заволоділа територією, демонстративно брязкаючи посудом.

Василина тихо зітхнула. Півроку спільного життя з Лідією Степанівною перетворилися на нескінченну війну за контроль над побутовими дрібницями. — Ігоре, час вставати! — вона обережно торкнулася плеча чоловіка. Той невдоволено заворушився, натягуючи ковдру на голову.

— Відчепися, ще п’ять хвилин! Василина беззвучно порахувала до десяти. Старий психологічний прийом, щоб не зірватися. П’ять років тому, коли вони одружилися, такого тону Ігор собі не дозволяв.

Усе змінилося поступово, майже непомітно, особливо після переїзду свекрухи. На кухні на неї чекала перша ранкова сутичка. Лідія Степанівна сиділа за столом із чашкою кави, яку Василина купувала виключно для себе. — Невісточка з’явилася! — протягнула свекруха, сьорбаючи з чашки.

— Я вже думала, і сніданок готувати доведеться. Усі спите з Ігорем, а матір голодною залишаєте! Василина промовчала, відчиняючи холодильник. Молоко, куплене вчора, зникло, як і половина контейнера з сиром.

Подумки перерахувавши бюджет до зарплати, вона поставила чайник. — Мамо, доброго ранку! — долинув з порога захриплий голос Ігоря. Він пройшов на кухню, поцілував матір у щоку і гепнувся за стіл.

— Що на сніданок? — Вівсянка, — коротко відповіла Василина, дістаючи крупу з шафки. — Знову це дієтичне пійло? — скривився Ігор. — Я мужик, мені нормальна їжа потрібна, а не ці жіночі примхи!

Лідія Степанівна стиснула губи, висловлюючи мовчазну солідарність із сином. — Нормальна їжа коштує дорого, а до зарплати ще тиждень! — Василина намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло. — Моєму синові потрібні сили для роботи! Він виконроб, а не якийсь там офісний планктон! — свекруха підвищила голос.

— Він сім’ю годує, між іншим! — Ми разом годуємо! — тихо заперечила Василина, викладаючи вівсянку в тарілки. — Я теж працюю! Ігор гмикнув, обмінюючись розуміючими поглядами з матір’ю.

Ця мовчазна коаліція проти неї давно стала звичною. — Сидіти в офісі на телефоні — це не робота, а неробство! — відрізала свекруха. — Ось Ігор на будівництві з ранку до ночі, в багнюці, в холоді, людьми керує. А ти що?

Василина не встигла відповісти. Її перервав дзвінок мобільного. — Алло! Так, Сергію Вікторовичу, доброго ранку! — Вона інстинктивно випросталася, почувши голос директора компанії.

— Так, звісно. Буду через сорок хвилин. Закінчивши розмову, Василина поглянула на годинник. До виходу залишалося двадцять хвилин, сніданок доведеться пропустити. — Директор викликає. Терміново!

— Напевно, напортачила з документами, — Лідія Степанівна кинула переможний погляд на сина. — Ти дивись, щоб не звільнили. — Не напортачила. — Василина спокійно відсунула незайману тарілку. — І якщо звільнять, то насамперед ми втратимо мою частину платежу за іпотекою.

Нагадаю, що я вношу третину суми щомісяця. Ігор скривився. Гроші були єдиним аргументом, який на нього діяв. — Та ладно, ніхто тебе не звільнить, — буркнув він, раптово змінивши тон.

— Ти там у них документи сортуєш, незамінний співробітник. Будівельна компанія «Алмазбуд» займала три поверхи бізнес-центру на околиці міста. Василина тут уже п’ять років, прийшла відразу після закінчення інституту. Секретарська посада не вимагала особливих навичок, зате давала стабільність і відносно непогану зарплату.

Саме тут вона познайомилася з Ігорем, молодим амбітним виконробом, який часто заходив в офіс зі звітами. Роман розвивався стрімко. Квіти, залицяння, компліменти. Ігор здавався ідеальним: турботливий, з перспективною роботою, без шкідливих звичок. Весілля зіграли через півроку знайомства.

Василина тоді не надала значення тому, як майбутній чоловік дослухався до кожного слова своєї матері. Лідія Степанівна тоді здавалася милою жінкою, яка просто обожнює єдиного сина. Усе змінилося, коли помер свекор. Лідія Степанівна, залишившись сама в трикімнатній квартирі, раптово вирішила, що їй самотньо і страшно жити окремо.

Ігор, не порадившись із дружиною, запросив матір переїхати до них. Так їхня двокімнатна квартира, куплена в іпотеку, раптово стала тісною. Василина спочатку намагалася налагодити стосунки, готувала улюблені страви свекрухи, цікавилася її думкою, слухала нескінченні історії про те, який чудовий був Ігорьок у дитинстві.

Але Лідія Степанівна швидко зайняла позицію головної жінки в домі: критикувала прибирання, пересолювала вже приготовані страви на свій смак, переставляла речі та командувала, немов васалами. Ігор мовчки спостерігав за цією трансформацією, іноді намагаючись незграбно мирити жінок, але частіше приймаючи бік матері. Вона стара, самотня, їй важко — повторював він як мантру, коли Василина скаржилася на чергову витівку свекрухи, але сам поступово переймав материнське нехтування до дружини. У приймальні директора Василина нервово поправила волосся і обсмикнула піджак.

Виклик керівника в позаурочний час зазвичай не обіцяв нічого хорошого. — Проходьте, Василино Андріївно! — Секретар директора кивнула на двері. — На вас уже чекають! У просторому кабінеті, крім директора Сергія Вікторовича, перебували ще двоє: фінансовий директор Марина Олегівна та керівник відділу кадрів Ельвіра Борисівна, жінка передпенсійного віку з вічно втомленим поглядом.

— Сідайте, — Сергій Вікторович вказав на вільний стілець. — У нас до вас серйозна розмова. Серце Василини тьохнуло вниз. Невже скорочення? Або вона дійсно припустилася якоїсь помилки?