Я мовчки глянула на порожній холодильник і зібрала речі. Ранкове пробудження чоловіка стало хітом

— перепитала Василина. — Але ти ж у Міші зупинився.

— Зняв студію, — Ігор смикнув плечем. — Не можу ж я вічно на чужому дивані спати. — Розумію. — Василина забарилася. — Це розумне рішення.

Лідія Степанівна вийшла зі своєї кімнати з останньою сумкою. Побачивши Василину, вона демонстративно відвернулася. — Підемо, синку, — сказала вона Ігорю. — Нема чого нам тут робити. Ігор узяв валізи і попрямував до дверей.

На порозі він обернувся: — Заяву на розлучення вже подала? — Так, — кивнула Василина. — У понеділок перше засідання. — Прийду, — коротко кинув Ігор. — Прощавай.

Лідія Степанівна пройшла повз Василину, не удостоївши її навіть поглядом. Коли за ними зачинилися двері, в квартирі запанувала незвичайна тиша. Вперше за довгі місяці Василина опинилася повністю одна у власному домі. Вона повільно обійшла всі кімнати, немов заново знайомлячись із простором. Без речей свекрухи кімната для гостей здавалася більшою.

Без розкиданих усюди речей Ігоря вітальня виглядала просторішою і світлішою. Василина відчинила вікна, впускаючи свіже повітря, і посміхнулася. Нове життя почалося. Шлюборозлучний процес зайняв менше часу, ніж очікувала Василина. Ігор, на її подив, не став оскаржувати розподіл майна, погодившись на компенсацію замість частки в квартирі.

Можливо, вплинула розмова з братом, а може, він просто втомився від конфліктів. Робота у відділі кадрів виявилася тим, що Василина завжди хотіла робити: складною, цікавою, з можливістю допомагати людям і впливати на політику компанії. Директор неодноразово хвалив її за ініціативність та професіоналізм. Через півроку їй запропонували посаду заступника директора з персоналу з відповідним підвищенням окладу. Ігор увесь цей час продовжував працювати в компанії.

На подив багатьох, він різко змінив своє ставлення до дисципліни. Більше не спізнювався, не конфліктував із замовниками, не з’являвся на роботі з похмілля. Василина уважно стежила за його особовою справою, але нових порушень не виявила. Іноді вони перетиналися на нарадах або в коридорах офісу. Ігор вітався стримано, але ввічливо, ніколи не заводив особистих розмов.

Василина відповідала тим самим — професійна ввічливість, не більше. Від спільних знайомих вона дізналася, що Лідія Степанівна все-таки повернулася у свою квартиру в Озерках. Ігор із друзями зробив там ремонт, і тепер свекруха із задоволенням приймала гостей в оновленому житлі, скаржачись усім на «невдячну невістку, яка зруйнувала сім’ю сина». Василина не звертала уваги на плітки. Вона нарешті здобула те, до чого завжди прагнула: повагу колег, цікаву роботу, спокійну домашню обстановку.

Квартиру вона відремонтувала на свій смак, зробивши її світлою і затишною. В один із зимових вечорів, майже через рік після розлучення, Василина поверталася з роботи і побачила біля під’їзду знайому фігуру. Ігор переминався з ноги на ногу, явно нервуючи. — Привіт. Можна поговорити?

Василина уважно подивилася на колишнього чоловіка. Він змінився за цей рік: схуд, став акуратніше одягатися, навіть погляд став спокійнішим. — Звісно. — Вона кивнула на лавку біля під’їзду. — Присядемо?

Вони сіли поруч, зберігаючи дистанцію. Деякий час Ігор мовчав, збираючись з думками. — Я хотів вибачитися, — нарешті вимовив він. — За все. За те, як поводився з тобою, за матір, за свою поведінку, за те, що не цінував тебе.

Василина здивовано підняла брови. Такого вона не очікувала. — Що сталося? — запитала вона. — Чому зараз?

Ігор усміхнувся. — Антон змусив мене ходити до психолога, — зізнався він. — Сказав, що я зіпсував стосунки з найкращою жінкою, яку тільки міг зустріти, і мені потрібна допомога. І знаєш що? Він мав рацію.

Він покрутив у пальцях запальничку — стара звичка, коли нервував. — Я багато чого зрозумів за цей рік. Про себе, про матір, про наші стосунки. Я був токсичним, невдячним, я не вмів цінувати те, що мав. — Це дійсно так, — тихо погодилася Василина.

— Але я рада, що ти це усвідомив. — Я не прошу другого шансу, — швидко додав Ігор. — Я знаю, що все скінчено. Просто хотів, щоб ти знала. Я зрозумів, як сильно помилявся, і мені дуже шкода.

Василина дивилася на падаючий сніг, відчуваючи дивний спокій. — Рік тому ці слова могли б усе змінити, але зараз… Дякую, — щиро сказала вона. — Твої вибачення багато значать для мене, і я рада, що ти працюєш над собою. — Я нещодавно отримав пропозицію про роботу.

— Ігор трохи пожвавішав. — Велика будівельна компанія, хороший проєкт. Вирішив спробувати щось нове. — Вітаю! — Василина посміхнулася.

— Це чудова можливість. — Так, — він помовчав. — Мати теж переїде. Каже, в місті їй буде краще. Антон допоможе з квартирою.

— Думаю, це правильне рішення, — кивнула Василина. — Новий початок для вас обох. Вони посиділи ще трохи в тиші, дивлячись, як падає сніг. Потім Ігор встав. — Мені час, — сказав він.

— Дякую, що вислухала. І…