«Я намалювала це в 6 років»: чому охорона не змогла вивести дівчину після того, як вона підійшла до головного лоту

«Якщо мені не судилося дочекатися, прошу одного: скажіть моїй дівчинці, що я її люблю. Завжди любила. І боролася за неї до кінця».

Аліна сиділа на підлозі кабінету й плакала. Не тихо. Не стримано. Так, як плачуть один раз у житті, коли біль стає нестерпним.

За кілька днів вона стояла біля могили на старому кладовищі. На плиті ім’я: Олена Вікторівна. Аліна поставила перед пам’ятником свою картину. Ту саму. З вицвілим сонцем. Із двома фігурками. З дитячим підписом.

— Я повернулася, мамо, — прошепотіла вона. — Пробач, що так пізно.

Вітер ворухнув траву. І їй на мить здалося, ніби стало тепліше.

Минуло пів року. Аліна більше не носила таці. Вона сиділа за партою в невеликому навчальному центрі, вивчала основи живопису. А вечорами приходила до притулку для дітей із системи опіки. Сідала поруч, розкладала фарби й казала:

— Малюй, як відчуваєш. Це важливо.

Діти спочатку не вірили. Потім починали малювати. І щоразу, дивлячись, як маленькі руки виводять криві лінії, Аліна знала: тепер вона на своєму місці.

Тепер жоден підпис не буде стертий. Тепер жодна дитина не стане невідомою.