«Я намалювала це в 6 років»: чому охорона не змогла вивести дівчину після того, як вона підійшла до головного лоту

Колекція робіт невідомих авторів. «Ага, — подумала Аліна, — невідомих, але дуже прибуткових». Вона вже разів п’ять читала опис виставки в підготовчому листі: роботи з дитячих будинків, з архівів, із занедбаних фондів, підняті з небуття. Звучало шляхетно. Звучало так, ніби багаті люди сьогодні купують не просто картини, а право вважати себе рятівниками чиїхось душ.

Аліна поставила кілька порожніх келихів на високий столик, взяла іншу тацю, тепер уже з канапе, і рушила далі залою, у бік другої кімнати. Там гостей було менше. Світло м’якше, тихіша музика, і самі роботи скромніші за розміром: акварелі, графіка, дитячі малюнки в акуратних дорогих рамах.

Вона увійшла, повернула ліворуч, і наступної миті ноги ніби вросли в підлогу.

На стіні перед нею висів аркуш у темній рамі. Невеликий, вочевидь менший за інші, ніби його спеціально так оформили, щоб надати значущості. Акварель. Розмиті сині та жовті плями, переплетені одна з одною, дві прості фігурки — вища й менша — поруч, майже торкаються. Звичайний дитячий малюнок. Таких мільйони.

Але в Аліни всередині все похололо. Вона знала ці лінії.

Знала цю безглузду, трохи завалену голову у більшої фігури. Знала, чому сонце намальоване не в кутку, а майже посередині.

Таця в її руках небезпечно хитнулася, скло тихо дзенькнуло. Аліна судомно перехопила її, зробила крок убік, поставила на найближчий високий стіл і тільки потім дозволила собі підійти ближче. Серце стукало у вухах так голосно, що джаз десь на фоні ніби вимкнули. Вона майже втупилася обличчям у скло, доки не змогла розгледіти табличку збоку.

Автор невідомий. Знайдено в дитячому будинку. 2005 рік.

Ціна – 3 500 000.

Очі самі ковзнули вниз, у правий нижній кут аркуша. Там, де колись тремтячою рукою виводилися перші літери. Світло злегка відблискувало на склі, й Аліна інстинктивно нахилила голову, щоб побачити краще. Блідо-зелений олівець, трохи розмазаний. Криві літери.

Аліна.

Її дитячий почерк. Її кострубаті літери.

На мить їй здалося, що підлога під ногами зникла. Повітря стало мало, як у задушливому ліфті, що застряг між поверхами.

— Дівчино, шампанське можна? — чийсь голос пролунав ззаду.

Аліна сіпнулася, озирнулася.

— Секунду, — видавила вона, але голос прозвучав чужим.

Вона подала келих чоловікові в дорогому костюмі, майже не дивлячись, і знову повернулася до картини. Усе навколо ніби відсунулося, стало розмитим, другорядним. Були тільки скло, рамка і тонка смужка білого поля, на якому виднілася ще одна деталь. Ліворуч, у верхньому куті, маленький напис цифрами, що майже зник від часу.

12 травня 2005 року.

День, який вона не забула й ніколи б не переплутала.

— Шикарна робота, — долинув звідкись збоку жіночий голос. — Стільки світла, попри простоту.

— Історія сильна, — відповів їй чоловік. — Дитячий будинок, невідомий автор. Ви ж розумієте, це не просто картинка, це наратив.

Аліна вслухалася в це слово — «невідомий автор» — і її ніби вдарило. Невідомий. Вона стояла на відстані трьох кроків від власного шестирічного життя і слухала, як багаті люди обговорюють її почуття та її минуле, навіть не підозрюючи, що автор стоїть поруч із порожньою тацею в руках. У грудях стало тісно, ніби хтось тугою стрічкою перетягнув її зсередини.

«Моя картина, — стукало в голові. — Моя. Це я малювала. Я».

Того дня в пам’яті сплив обшарпаний стіл в орендованій квартирі, дешеві акварелі, які мама принесла з ринку просто так, «бо ти в мене художниця», і її голос: «Гарно, донечко. Це ми з тобою, так?»

Аліна кліпнула, відганяючи спогади, і знову подивилася на табличку. «Знайдено в дитячому будинку». Отже, десь між тим кухонним столом і цією сяючою залою її дитинство встигли загубити, знайти, оформити в раму й виставити на продаж. За три з половиною мільйони. За її ім’я в кутку, яке раптом стало «невідомим автором».

— Аліно! — шепіт адміністратора пролунав просто біля вуха. — Ти чого тут завмерла? Рух має бути.

Вона здригнулася, відступила на крок, схопила тацю, ніби щит, і машинально кивнула: