«Я намалювала це в 6 років»: чому охорона не змогла вивести дівчину після того, як вона підійшла до головного лоту
— Так, вибачте, уже…
Адміністратор розвернувся й пішов далі, до бару, навіть не глянувши на картину, біля якої вона стояла. Аліна зробила коло залою, роздаючи шампанське, але щоразу, повернувши голову, вона бачила ту саму раму — маленьке вікно, через яке на неї дивилася шестирічна дівчинка з пензликом у руці. Автор невідомий.
До кінця кола вона зрозуміла тільки одне: це не збіг. Не могла якась інша дівчинка з тим самим ім’ям, тим самим почерком намалювати ту саму картинку. Це було її дитинство. І хтось уже давно заробляв на ньому більше, ніж вона за цілий рік біганини з тацями.
Спогади навалилися не одразу. Спочатку уривками, як спалахи чужого сну. Запах дешевої акварелі. Скрип стільця. Тонкі пальці, забруднені синім і жовтим. А потім голос.
— Аліно, обережніше, не пролий воду, — м’який, теплий, трохи втомлений. Мама. Олена Вікторівна.
Весна 2005 року. Аліні — шість. Маленька орендована квартира на околиці, кухня, поєднана з вузьким коридором, облізлий стіл біля вікна. За вікном ще лежить сірий сніг, але сонце вже інше — яскраве, справжнє.
— Це ми, так? — питає дівчинка, примружившись.
— Звісно, ми, — усміхається мама. — Ти і я.
Аліна тоді малювала акуратно, старанно, висолоплюючи язика від старанності. Спочатку небо, повністю синє. Потім сонце, велике, жовте, майже в середині аркуша. Потім дві фігурки. Більша — мама. Менша — вона сама.
— Підпиши, — сказала мама. — Це твоя перша справжня картина.
Аліна довго виводила літери, плутаючись, стираючи пальцем, знову малюючи. «Аліна». І дату, як вчили: 12 травня 2005 року.
— День народження. Я подарую її тобі, — серйозно сказала дівчинка.
— Я зберігатиму її все життя, — так само серйозно відповіла мама.
Аліна пам’ятала, як мама обійняла її, як пахло її волосся. Маленька. Дешевим шампунем і чимось рідним, теплим.
А наступного дня у двері постукали. Голосно. Наполегливо.
— Олено Вікторівно? — голос був чоловічий, упевнений. — Відчиніть, будь ласка…
