«Я намалювала це в 6 років»: чому охорона не змогла вивести дівчину після того, як вона підійшла до головного лоту

Вони почали шукати інших. Перші відгукнулися не одразу. Люди боялися. Сумнівалися. Не вірили. Але потім з’явилися повідомлення. Спочатку одне. Потім друге. Потім ще. Хлопець із Житомира. Дівчина з Первомайська. Жінка з Дніпра. Усі — колишні діти із системи опіки. Усі — впізнали свої малюнки на сайті галереї. Усі колись чули від Олега Сергійовича одне й те саме: «Я збережу це для тебе».

Вони зустрічалися по черзі. Говорили тихо, ніби досі боялися, що їх підслуховують. І щоразу історія була схожа: бідність, перевірка, тимчасове вилучення, обіцянка повернути, а потім — порожнеча.

Але найстрашніше чекало на Аліну попереду.

За кілька тижнів Ірина Миколаївна знову викликала її до себе.

— Я отримала доступ до архіву вашої справи. Повністю.

Аліна не одразу зрозуміла, що це означає.

— Там усі документи, — сказала журналістка тихо. — Скарги. Комісії. Відмови. І підписи.

Вона розклала перед Аліною копії. Аркуші тремтіли в руках.

— Заяви, клопотання, скарги… Почерк матері, — вона впізнала одразу. — «Прошу повернути мені доньку. Я знайшла роботу. У мене орендоване житло. Я проходжу всі перевірки».

Роки. Сторінки. Відчай, перетворений на папір.

— Вона боролася за вас чотири роки, — сказала Ірина Миколаївна. — Не пропустила жодної комісії.

Аліна дивилася в документи й не могла дихати.

— Але тут же написано… — прошепотіла вона. — Що я… що вона…

— Так. Ось це, — журналістка вказала на звіт. — Підроблена довідка. Аналізи не збігаються з датами. Огляди зафіксовані в дні, коли лікарі не працювали.

— Це він? — Аліна підвела очі.

— Так. Усе оформлював він.

Аліна закрила обличчя руками.

— А мама?