«Я намалювала це в 6 років»: чому охорона не змогла вивести дівчину після того, як вона підійшла до головного лоту

Ірина Миколаївна замовкла.

— У 2009 році Олена Вікторівна померла. Пневмонія. Запущений стан. Вона довго хворіла, але майже не лікувалася.

— Чому?

— Тому що жила очікуванням. Писала, бігала, збирала довідки, сподівалася, що вас повернуть.

Вона сиділа, стискаючи копії листів, і розуміла: її мати не кидала її. Її мати воювала за неї. А він щороку ставив підпис, який відрізав цей шлях.

Тепер усе стало на свої місця. Картина. Підпис. Дитячий будинок. Галерея. Це була не випадковість. Це була система. Схема.

— Ми доведемо це до суду, — твердо сказала Ірина Миколаївна. — Але вам доведеться йти до кінця. Ви готові?

Аліна повільно підвела голову.

— Він забрав у мене дитинство, — сказала вона. — Забрав маму. Тепер я заберу в нього все, що він украв у нас.

І в цей момент вона більше не була загубленою дівчинкою з дитячого будинку. Вона стала людиною, яка більше не збирається мовчати.

Зала суду була холодною, світлою й чужою. Аліна сиділа на жорсткій лаві, стискаючи пальці так, що нігті впивалися в шкіру. Поруч — Ірина Миколаївна, спокійна, зібрана. По інший бік — такі ж, як вона, колишні діти системи. Дорослі. Зламані. Ті, що вижили.

Олег Сергійович сидів за столом підсудних. У строгому костюмі, з тим самим спокійним обличчям, з тією ж холодною впевненістю. Він більше не усміхався. Але й не виглядав переможеним. Поки що.

Зачитували факти. Цифри. Дати. Документи. Картини. 42 роботи. Продані за мільйони. Підроблені довідки. Фіктивні перевірки. Справи дітей, яким він ламав долі одним підписом.

Коли зачитали її прізвище, Аліну ніби вдарили струмом: «Справа Аліни Сергіївни, незаконне вилучення із сім’ї, зловживання службовим становищем». Вона підвела погляд і вперше за весь цей час зустрілася з його очима. У них не було каяття.

— Підсудний, вам є що сказати? — запитав суддя.

— Я діяв у рамках закону, — холодно промовив Олег Сергійович. — Усі рішення ухвалювалися комісією.

Ірина Миколаївна встала: