Я носила їй продукти, не знаючи, хто ця старенька

Ірина поклала трубку і задумалася. Історія закінчилася добре для всіх. Злочинці покарані, Ніна Григорівна знайшла спокій і помирилася з дочкою. А сама Ірина знайшла нову роботу, новий дім, новий сенс життя.

У травні, в один із вихідних, Ірина знову поїхала в «Тиху Гавань». Ніна Григорівна сиділа біля вікна, як зазвичай, але поруч із нею була жінка років п’ятдесяти, струнка, елегантно одягнена. Це була Олена, дочка Ніни Григорівни.

«Ірино, познайомтеся, — сказала Ніна Григорівна. — Це моя дочка Олена. Олено, це Ірина — дівчинка, яка врятувала мені життя». Олена встала, простягнула руку. «Дуже приємно. Мама багато про вас розповідала. Дякую вам за все, що ви для неї зробили. Я… я була поганою дочкою. Але ви показали мені, що значить бути людяною. Я соромлюся своєї поведінки, але сподіваюся спокутувати провину».

Ірина потиснула її руку. «Головне, що ви повернулися. Ніна Григорівна щаслива, а це найважливіше». Вони втрьох пили чай, розмовляли. Олена розповідала про своє життя, про чоловіка, про дітей — онуків Ніни Григорівни, яких вона збиралася привезти познайомитися з бабусею.

Старенька слухала, і щастя світилося в її очах. Коли Ірина йшла, Ніна Григорівна проводила її до виходу. «Бачиш, донечко? Все влаштувалося. Дочка повернулася, онуків побачу. І все завдяки тобі. Ти не просто мене врятувала, ти врятувала мою сім’ю. Показала Олені, що таке справжня доброта».

«Я просто зробила те, що мала зробити, Ніно Григорівно». «Ні, донечко. Ти зробила більше. Ти подарувала мені нове життя. І я буду вдячна тобі до кінця своїх днів».

Вони обнялися на прощання. Ірина вийшла на вулицю і пішла до зупинки автобуса. На душі було тепло і спокійно. Життя тривало, і воно було сповнене сенсу.

Минуло ще кілька місяців. Ірина продовжувала працювати в «Альянсі», Тамара Юріївна підвищила її, тепер вона була провідним бухгалтером. Оксана знайшла собі хлопця, і вони з Іриною обговорювали можливість переїзду Оксани до нього. Але вирішили не поспішати, всьому свій час.

У травні Ірина відсвяткувала день народження, 36 років. Оксана влаштувала невелику вечірку в квартирі, запросила колег, друзів. Приїхала навіть Ніна Григорівна з Оленою. Старенька виглядала чудово: щаслива, оточена увагою, кохана.

Вона виголосила тост: «За мою донечку Ірину. За те, що вона показала мені і всім нам, що доброта не померла в цьому світі. За те, що вона врятувала мене, не чекаючи нагороди. І за те, що добро завжди повертається».

Усі підняли келихи, і Ірина відчула, як на очі накочуються сльози. Рік тому вона була самотня, розгублена, не знала, що робити зі своїм життям. А зараз оточена людьми, які її люблять і цінують. І все почалося з простого жесту, кількох монет, кинутих у бляшану кружку старенької біля метро. Іноді добро повертається не в той самий день. Але воно завжди повертається.