«Я шукав вас роками»: хто насправді той незнайомець, який врятував жінку в найтяжчий момент
Олександра почула, як він входить в кабінет, нервово відкашлюючись і поправляючи, судячи з характерного шелесту тканини, дешеву краватку, куплену, ймовірно, на розпродажі.
— Добрий день, шановна… — вимовив він тим улесливим, медоточивим тоном, який приберігав для людей з грошима і владою. — Дуже, дуже радий знайомству. Мені передали, що ви зацікавлені в інвестиціях в оптову торгівлю, і я підготував презентацію.
Олександра повільно, з розрахованою театральністю, розвернула крісло. Їхні очі зустрілися, і вона побачила, як в його погляді спалахує жадібність при вигляді цієї величної незнайомки. Він жадібно, майже плотолюбно ковзав очима по діамантах на шиї, по дорогій італійській тканині костюма, по всіх атрибутах багатства і влади, які він так відчайдушно бажав отримати.
— Сідайте, Ігорю Денисовичу, — вимовила вона низьким, впевненим голосом, що нічим не нагадував тихий, вибачливий тон колишньої Саші, яка боялася зайвий раз попросити грошей на ліки. — У мене до вас ділова пропозиція, від якої, я впевнена, ви не зможете відмовитися.
Контракт лежав на столі між ними — двадцять сторінок юридичних формулювань, складених кращими корпоративними юристами холдингу, суть яких зводилася до одного: вісімсот мільйонів інвестицій в обмін на повну фінансову кабалу в разі провалу проєкту.
— Умови досить жорсткі… — Ігор насупився, перегортаючи сторінки з виглядом людини, яка мало що розуміє в юридичній мові, але не хоче цього показати. — Всі особисті активи, страхові поліси, майбутня спадщина, двадцять відсотків штрафу зверху…
— Ви не впевнені у своєму проєкті, Ігорю Денисовичу? — Олександра трохи підняла брову, і в її голосі прозвучала насмішка. — Чи вам є що приховувати?
— Ні, що ви, проєкт абсолютно надійний, залізобетонний! — Він квапливо схопив ручку. — Просто формальність, я прекрасно розумію, бізнес є бізнес.
Коли їхні пальці зіткнулися при передачі підписаного документа, Ігор раптом завмер на місці і принюхався. Його ніздрі розширилися, а на обличчі з’явився дивний, спантеличений вираз.
— Дивно. Від вас пахне лавандою, як від моєї колишньої дружини. Мені це щось нагадує, ніяк не можу зрозуміти що.
— Моє обличчя, мабуть, досить поширене серед тих, хто схильний плекати марні ілюзії, — відповіла Олександра з крижаною посмішкою, дивлячись йому прямо в очі.
— Та ні. — Він ніяково, улесливо розсміявся, відводячи погляд. — Просто моя дружина… колишня дружина була зовсім іншою. Нещасна така, сіра мишка.
Увечері того ж дня, коли Ігор сидів у квартирі Анжели в центральному районі, потягуючи дорогий віскі і святкуючи вдалу угоду, його телефон завібрував на скляному столику. Повідомлення з невідомого номера змусило його збліднути.
«Любий, настоянка була чудовою. Той трав’яний чай, який ти для мене готував щовечора з такою турботою. Шкода, що банка розбилася, але я зберегла залишки на пам’ять».
Келих вислизнув з його пальців і розбився об дорогий паркет, розбризкуючи бурштинову рідину по світлому дереву.
— Що трапилося? — Анжела визирнула зі спальні, накручуючи на палець рудий локон. — Ти весь білий.
— Нічого… — прохрипів він, судорожно набираючи відповідь. Пальці не слухалися.
«Хто ти? Що тобі потрібно?»
