Я стояв перед дверима з ключами в руках. Неочікувана розв’язка

Про все це я дізнався за годину після того, як зійшов із поїзда, тримаючи в кишені посвідчення УБД і куплений дорогою букет білих хризантем для неї.

Поїзд прибув опівночі. Я стояв на пероні й дивився на знайомий до болю вокзал з облізлою фарбою і тією самою розбитою лавкою, на якій ми з пацанами пили пиво після випускного. Два роки минуло, а тут ніби й не змінилося нічого.

Тільки всередині мене тепер було інакше, зовсім інакше. У кишені розвантаження лежало посвідчення ветерана, дві медалі й фотографія матері, яку я тягав із собою через усі нулі. Через Запоріжжя, через Соледар, через шпиталь, де лікарі збирали мене по шматках після того самого прильоту.

Я вижив і нарешті повернувся. І тепер до дому лишалося якихось 20 хвилин пішки через усе місто. Я спеціально не дзвонив, бо хотів побачити її обличчя в ту секунду, коли вона відчинить двері й просто впаде мені на груди.

Хотів відчути запах її пирогів, почути, як вона назве мене «синочок». Хотів, щоб вона перехрестила мене на порозі, як робила завжди, коли я йшов. Дурнувато, звісно, бо для мужика, який пройшов м’ясорубку, такі думки наче й не солідні.

Але мати — це святе. Це єдине, що тримало мене там, в окопах, коли ставало зовсім кепсько. Я поправив лямку армійського рюкзака, переклав букет в іншу руку й рушив у бік нашого елітного селища.

Дивно було називати його елітним, виріс я у звичайній хрущовці. Але коли мати вийшла заміж за Романа Сергійовича, усе змінилося. Вітчим був людиною з великими грошима, з вагою в місті, з потрібними зв’язками.

Він забрав нас із тієї старої квартири й поселив у своєму особняку. Я тоді вже служив за контрактом і бачив цей дім тільки на фотках, які мати надсилала. Красивий, дорогий, чужий.

Місто спало, тільки ліхтарі тьмяно освітлювали калюжі після недавнього дощу, та десь удалині гавкали собаки. З кожним кроком усередині наростала дивна напруга. Чи то передчуття, чи то тривога.

Зазвичай я довіряв своєму нутру, воно не раз рятувало там, на передовій. Але зараз я гнав ці думки геть. Я вдома, усе позаду, зараз побачу матір — і всі страхи розвіються.

Я звернув з асфальту на ґрунтовку, що вела до нашого селища. Попереду крізь крони старих тополь уже виднілися вогні, горіли вікна великих будинків, де досі не спали багаті люди цього міста. І що ближче я підходив, то виразніше розумів причину свого неспокою.

Музика була гучна, важка, басами била по вухах навіть на відстані. Вона долинала саме з того боку, де стояв наш особняк. Дивно, бо мати писала, що вітчим поїхав у справах.

Вона писала, що сумує і молиться за мене щовечора. А тут гулянка на повну котушку. І, судячи зі звуку, відкорковано не одну пляшку елітного алкоголю на тисячі гривень.

Я пришвидшив крок темною дорогою. Букет хризантем здавався тепер якимось недоречним. Навіщо квіти туди, де гримить музика і, судячи з голосів, уже добряче випито?

Біля повороту, де стара верба схиляла гілля до землі, я мало не зіткнувся з людиною. Жінка вилетіла з темряви так раптово, що мій армійський інстинкт спрацював швидше за свідомість. Я перехопив букет у ліву руку, а праву стиснув у кулак, роблячи крок назад.

Але вже за секунду я розтиснув пальці. «Баба Ніна», — видихнув я, впізнавши в тремтячій постаті нашу стару сусідку. Вона дивилася на мене так, ніби перед нею стояв сам сатана.

Її обличчя, освітлене далеким ліхтарем, зблідло аж до синяви. Пакет, який вона стискала в руках, випав на землю. Вона відступила, дрібно хрестячись тремтячою рукою.

«Свят, свят», — зашепотіла вона, плюючи через плече. «Нечиста сила, отче наш! Сергійку, не приходь, синочку, не муч нас, упокой, Господи, душу раба твого».

«Бабо Ніно», — я ступив до неї, і вона скрикнула, закриваючи обличчя руками. «Бабо Ніно, це я, живий я». Я взяв її за зап’ясток.

Шкіра була крижана й суха, як пергамент. Вона здригнулася, втупилася в мої руки, потім у лице. І раптом часто-часто закліпала, намагаючись сфокусувати погляд.

«Живий?»