Я стояв перед дверима з ключами в руках. Неочікувана розв’язка

— прошепотіла вона з такою надією і таким жахом водночас, що в мене всередині все обірвалося. «Живий? Чи це я вже того, збожеволіла на старості».

«Живий я, бабо Ніно, повернувся, додому йду». Я спробував усміхнутися, але усмішка вийшла крива. «Що сталося, чого ви біжите?»

Вона раптом вчепилася в мою куртку з такою силою, що я відчув, як тремтять її пальці. Очі її заметалися навсібіч, ніби вона боялася, що кожен кущ зараз оживе й донесе. «Тікай, Сергійку», — зашепотіла вона швидко й збивчиво, задихаючись.

«Іди звідси, поки не пізно, не ходи туди. Вони ж тебе, вони ж тебе вже поховали. Вітчим твій, Роман Сергійович, папір приніс із військкомату».

«Що загинув ти, геройськи, значить, вантажем двісті. І похоронку ту матері твоїй віддав». У мене кров відлила від обличчя.

«Яку похоронку?» — перебив я, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють. «Я живий, я тут». «Знаю, знаю», — закивала вона, продовжуючи озиратися.

«Ти послухай, синочку, він як папір той отримав, то відразу господарем себе відчув. Відразу сказав: усе тепер моє, і дім, і рахунки, і мати твоя. Ніхто мені не вказ».

Баба Ніна схлипнула й затулила рота долонею, ніби боялася вимовити те, що знала. «Що він із нею зробив?» — спитав я тихо. Так тихо, що навіть сам себе не впізнав, бо голос був чужий, металевий, як брязкіт затвора.

«На ланцюг посадив», — видихнула баба Ніна й розридалася. «У собачу будку, у дворі, просто при всіх, при своїх дружках-прокурорах. Вони там зараз п’ють, поминають тебе, а вона там, синочку, вона там у будці».

Далі я слухав погано. Слова падали в свідомість, як важкі камені, провалювалися кудись у безодню, звідки не було вороття. Я бачив тільки губи баби Ніни, які продовжували ворушитися, і не чув жодного звуку.

У вухах стояв гул, той самий гул, який буває перед артобстрілом, коли земля завмирає в очікуванні пекла. «Лиса, вся в синцях, водою дощовою поїть», — долинало до мене. «Господи, прости нас грішних, а вони сміються, Сергію, начальник поліції з ними, прокурор».

«Усі там, усі п’ють і ділять твоє». Я розтиснув пальці, відпускаючи її руки. Букет упав у багнюку.

Білі хризантеми, які я віз через пів країни, щоб подарувати матері, тепер валялися під ногами, втоптувані в землю. «Бабо Ніно», — сказав я. Мій голос звучав рівно, спокійно, надто спокійно.

«Ідіть додому, замкніть двері, не виходьте до ранку». «Сергію, не йди», — запричитала вона, хапаючи мене за рукав. «Вони вб’ють тебе, там охорона, там зброя».

Я повторив: «Ідіть додому». Я розвернувся й пішов не дорогою, а навпростець, через пустир, до тильного боку нашого паркану. Туди, де кущі дикого винограду густо обплітають стару цеглу, туди, де два роки тому я лазив у дитинстві.

Рюкзак я скинув у кущі, він мені більше не був потрібен. Медалі й посвідчення УБД втратили будь-який сенс. Попереду, за високим парканом, гриміла музика, вони пили за мою смерть.

А я щойно народився наново. Той Андрій, що йшов на фронт, помер тут, у багнюці, біля ніг старої сусідки. Замість нього до особняка крокував Сєвєр.

І в Сєвєра було тільки одне запитання до тих, хто сидів у цьому домі. Чи витримає іржавий ланцюг, на який посадили мою матір, вагу їхнього ситого, поганого життя? Паркан я подолав без жодного звуку.

Два роки війни чогось та й навчили. Там, під Соледаром, доводилося брати висоти, де кожен камінчик під ногами означав смерть. А тут просто цегляна стіна, обплетена плющем, і м’яка земля з того боку, раз плюнути.

Я приземлився навпочіпки й завмер, втискаючись у тінь. Серце билося рівно, як годинник. Той самий холодний режим, який вмикався в голові автоматично, коли поруч свистіли кулі.

Зараз замість куль була музика. Важкі баси гупали звідкись із дому, змушуючи тремтіти шибки у вікнах. Чулися голоси, п’яний регіт і жіночий вереск.

Я озирнувся, сад потопав у темряві. Господар явно економив на освітленні заднього двору. Горів тільки один ліхтар біля ґанку, і той упівсили.

Решта простору тонула в липкій вересневій темряві, розбавленій рідкими просвітами з вікон другого поверху. Запах вогкості, прілого листя і шашлику вдарив у ніс. Вони там смажили м’ясо, пили й жерли, поки моя мати…

Я стиснув щелепи так, що вилиці занили. Не час, зараз не можна випускати лють назовні. Лють затуманює погляд, збиває дихання, змушує помилятися, а помилятися не можна.

Я тут не по це. Я рушив уздовж паркану, тримаючись у тіні дерев. Мені треба було знайти її, побачити на власні очі.

Бо частина мене все ще сподівалася, що баба Ніна помилилася. Що стара жінка щось наплутала, що цього просто не може бути у 21 столітті, в центрі України. У домі, де я колись обідав за одним столом із цією людиною.

Я обійшов гараж і вийшов до дальньої частини ділянки. Тут було зовсім темно, ліхтар сюди не діставав, а вікна дому виходили на інший бік. Тільки слабкий відблиск звідкись збоку дозволяв розрізняти силуети.

Спочатку я побачив будку. Велику, дерев’яну, з похилим дахом. Її купили роки три тому для німецької вівчарки, яку вітчим завів, щоб понтуватися перед гостями.

Собака здох через пів року. Чи то отруївся, чи то просто не витримав такого життя. Будка так і стояла порожня, всіма забута.

Тепер вона була не порожня. Я завмер, вдивляючись у темряву. Усередині будки хтось ворушився….