«Я вам тільки заважаю»: дідусь зібрав речі до притулку, але син мовчки привіз його за зовсім іншою адресою

— з надією запитав батько.

— Є, звісно, — втомлено відповів син.

— Усім можна садити? — поцікавився Геннадій Львович.

Син спантеличився. А коли батько попросив фото показати, взагалі занервував. Сказав, що шукати треба. І взагалі цим дружина займалася.

Зрозумів батько, що хочуть його збагрити куди попало. Адже напевно часу за роботою не дуже багато було, щоб умови вивчити. І, звісно, не подумали, щоб старенькому землі хоч шматок знайти. Він же все життя вирощував щось.

Ладно, змовчав. Сказав, що не треба фото, неважливо. Про себе подумав: краще заздалегідь не засмучуватися.

Похмурий ходив. Із сусідкою поговорив, вона його проконсультувала, як у неї все відбувається. Добре, каже, що хоч на ноги встав.

Хоча теж незрозуміло, що краще. Ось вона ходяча, а їй постійно дорікають. То стоїть не там, то не туди щось поставила, то не так зробила.

Загалом, так Геннадія Львовича просвіщала, що він тільки й чекав, коли ж і в нього таке почнеться. А діти ні в яку не хотіли відповідати розповідям сусідки. Жодного поганого слова на його адресу не сказали. Ні в чому не дорікнули.

— Почекай, терплячі вони в тебе просто, — експертно заявляла сусідка. — Ось скоро почнеться.

Ще пару місяців почекав літній чоловік цього «скоро». Одні переживання від такого очікування. Не витримав.

І ось одного п’ятничного вечора, коли син із невісткою повернулися з роботи, заявив їм:

— Якщо не відвезете мене в будинок для літніх людей, то в понеділок сам поїду домовлятися з директором. Нехай хоч якесь ліжко дадуть.

— Не будуть же вони тебе в коридорі селити, — спробував відмовити його син.

— Скільки місяців уже чекаю, — хмурився батько. — Скільки ще чекати місця?