Як невістка за пару хвилин перетворила розкішний відпочинок рідні на пекло

Зовиця багатозначно посміхнулася.

— Зараз дізнаєшся.

Вона підійшла до однієї з сумок і дістала звідти папку з документами. Олена з жахом впізнала шкільні довідки та медичні картки.

— Бачиш? — переможно помахала Христя паперами. — Це документи моїх дітей для вступу в місцеву школу. Ми переїжджаємо сюди жити.

Олена відчула, як у неї підкошуються ноги. Значить, вторгнення на дачу не було спонтанною витівкою. Христя планувала влаштуватися тут всерйоз, використовуючи будинок Олени як власний.

— Ви з глузду з’їхали, — прошепотіла вона.

— Ми при своєму розумі, — відрізала Віра Миколаївна. — Це ти хвора на голову, раз рідних людей на вулицю виганяєш.

— Діти вже в школу тутешню записані, — додала Христя. — Першого вересня підуть. Так що ми тепер тут постійні жителі.

Олена обернулася до Ігоря, який стояв із скам’янілим обличчям.

— Ти знав про це?

Він повільно кивнув.

— Христя просила допомогти зі школою. Я думав, на час.

— На час? Вона ж документи подала.

— Вона сказала, що якщо не сподобається, можна буде перевестися назад.

Олена дивилася на чоловіка і розуміла, що його наївність межує з ідіотизмом. Або він дійсно вірив у можливість простого переїзду туди-сюди, або просто не хотів брати на себе відповідальність за те, що відбувається.

Христя тим часом продовжувала розвивати свою думку:

— Діти сільським повітрям будуть дихати, в річці купатися. А я тут роботу знайду або в місто на електричці їздити буду. Добре придумано?

— Жахливо придумано, — процідила Олена. — І ніхто вас не питав.

— А навіщо питати? — знизала плечима зовиця. — Дім великий, місця всім вистачить. Будемо комуною жити.

Олена уявила цю перспективу і здригнулася. Віра Миколаївна, Христя з дітьми, постійні гості, шум, безлад. Її красивий затишний будинок перетвориться на прохідний двір.

— Ніякої комуни тут не буде, — твердо сказала вона. — І ніхто тут жити не залишиться.

— Ще як залишиться, — заперечила свекруха. — У мене теж плани є.

Вона дістала з сумочки зім’ятий папірець.

— Ось довідка від лікаря. Мені сільське повітря за станом здоров’я показано. Серце, тиск, нерви. У місті я просто помру.

Олена взяла довідку і пробігла очима. Документ був виданий тиждень тому дільничним терапевтом і дійсно рекомендував літній пацієнтці проводити більше часу на свіжому повітрі.

— Цей лікар видає такі довідки всім, хто попросить, — сказала вона.

— Може, і видає, — погодилася Віра Миколаївна. — Але довідка справжня. А значить, у мене є медичні показання тут жити.

Логіка свекрухи вражала своєю збоченістю. Медична рекомендація більше бувати на природі трактувалася як право на довічне проживання в чужому домі.

Ігор увесь цей час стояв мовчки, не наважуючись втрутитися в суперечку. Олена підійшла до нього.

— Скажи їм, щоб збиралися і їхали. Негайно.

Він підняв на неї нещасні очі.

— Олено, може, дійсно дозволимо їм пожити трохи? Мама погано себе почуває, а Христі з дітьми в місті важко.

— Трохи — це скільки? Тиждень? Місяць? Рік?

— Ну, поки не вирішать свої проблеми.

Олена зрозуміла, що чоловік остаточно перейшов на бік матері і сестри. Він готовий пожертвувати інтересами власної сім’ї заради їхнього сумнівного комфорту.

— Ігорю, якщо ти не скажеш їм зараз же їхати, я сама викличу службу, яка їх виселить.

— Яку службу? — насторожилася Віра Миколаївна.

— Ту, якій я дзвонила півгодини тому.

Свекруха презирливо махнула рукою.

— Лякаєш? Нікого ти не викликала. І взагалі, хто тобі допоможе проти рідної сім’ї?

У цей момент до хвіртки під’їхала машина. З неї вийшли двоє чоловіків у строгих костюмах. Один був середніх років, солідний і представницький. Другий — молодий, спортивної статури, явно охоронець або водій. Олена зітхнула з полегшенням. Допомога приїхала швидше, ніж вона очікувала.

Чоловік середніх років підійшов до хвіртки і ввічливо привітався.

— Добрий день! Я Володимир Михайлович Беспалов, керуючий компанією «Будінвест». Олена Андріївна просила розібратися з ситуацією.

Віра Миколаївна недовірливо оглянула приїжджих.

— А ви хто такі? Яке право маєте сюди приїжджати?