Як подарунок колишніх свекра та свекрухи допоміг жінці дізнатися про їхні справжні наміри

— Звісно.

Марина посміхнулася. Так, щоб жоден із дорослих у кімнаті не звернув уваги. Так, щоб ні в кого не виникло відчуття, що щось іде не так.

Вона віднесла ведмедя до спальні й зачинила двері. Там було тихо. Марина сіла на край ліжка й акуратно розсунула хутро в тому місці, яке показала Аліса. Шов був тонкий, майже непомітний. Зроблений точно не на фабриці. Вона натиснула трохи сильніше. Під пальцями відгукнулося щось холодне. Марина вдихнула — повільно, глибоко. Розірвала шов ще на сантиметр і зазирнула всередину.

Це був не наповнювач. Усередині, серед синтепону, лежав маленький темний корпус із дротом.

Марина заплющила очі. Першою реакцією був не страх. Не жах. А дуже ясна, протверезлива думка: вони перейшли межу.

Марина акуратно зашила шов назад. Ведмідь знову став звичайним. Вона поклала його на верхню полицю шафи, туди, куди Аліса не дотягнеться. Потім підійшла до дзеркала.

— Усе добре, — сказала вона своєму відображенню. — Спочатку свято.

І вийшла назад у вітальню. Вона різала торт. Роздавала тарілки. Сміялася, коли крем потрапляв комусь на ніс. Співала «З днем народження» голосніше за всіх. Аліса загадала бажання і задула свічки, примружившись, ніби від цього залежало щось дуже важливе.

Марина дивилася на неї і думала не про ведмедя. Вона думала про Людмилу Петрівну, яка завжди знала, як краще. Про Віктора Миколайовича, який мовчав, але схвально кивав. Про Андрія, який не хотів конфліктів і тому ніколи нікого не зупиняв. І ще вона думала ось про що: якби це був просто подарунок, він був би м’яким до кінця. Якби це була турбота, всередині не ховали б чужі речі.

Це не випадковість. І точно не любов.

Коли останній гість пішов, Марина вимкнула світло у вітальні й піднялася в спальню. Вона відчинила шафу і знову подивилася на плюшевого ведмедя…