Як подарунок колишніх свекра та свекрухи допоміг жінці дізнатися про їхні справжні наміри

— Ну що ж, — тихо сказала вона, — подивимося, навіщо ти тут.

Вночі будинок нарешті замовк. Аліса заснула швидко — втомилася від гостей, солодкого та уваги. Марина сиділа на краю ліжка доньки, слухала рівне дихання і ловила себе на дивній думці: якби не ведмідь, цей день можна було б вважати щасливим. Звичайним. На таких днях і тримається життя, коли все інше тріщить по швах.

Вона зачинила двері в дитячу і пішла до спальні. Плюшевий ведмідь лежав там само, на верхній полиці шафи, немов знав, що за ним повернуться. Марина зняла його обережно, як знімають з гачка щось крихке і потенційно небезпечне. Сіла на ліжко, увімкнула нічник. Тепер можна було не прикидатися.

Шов подався легко, ніби його й не намагалися ховати по-справжньому. Усередині, серед синтепону, виявився маленький чорний корпус. Дріт. Крихітний отвір. Індикатор, який не горів, але саме цим і лякав. Марина довго дивилася на знахідку, не торкаючись. Потім узяла телефон, сфотографувала. З різних ракурсів. Так, щоб було видно все.

— Ну звісно, — видихнула вона.

Це був не просто диктофон. І не просто трекер. Це був пристрій, який мав бути непомітним. Таким, щоб його носили з собою. Обіймали. Клали поруч на подушку. Вона акуратно поклала його на тумбочку і раптом ясно, майже фізично, згадала, з чого все почалося.

Розлучення. Воно не було гучним. Андрій не кричав, не гримав дверима, не погрожував. Він узагалі рідко робив щось відкрито. Усе відбувалося ніби між іншим. Гроші почали зникати давно. Спочатку дрібниці. Потім суми, які вже не можна було списати на забудькуватість. Марина перевіряла рахунки, ставила запитання. Андрій дратувався, казав, що вона перебільшує.

«Ти занадто все контролюєш, — казав він. — Ти мені не довіряєш».

А потім з’ясувалося про ставки. Про «кілька разів із друзями». Про «я майже все відіграв». Про борги, які чомусь все одно зростали. Людмила Петрівна тоді сказала спокійно, за вечерею: «Чоловікам іноді потрібно випускати пару. Головне — не тиснути». Віктор Миколайович промовчав. Він завжди мовчав, коли йшлося про важливе.

Марина намагалася. Домовлялася. Чекала. Вірила. Потім просто втомилася.

Батько Марини помер раптово. Серце. Він не любив говорити про гроші, але, як з’ясувалося, думав про майбутнє онуки більше, ніж про свій спокій. Уже після похорону нотаріус повідомив Марині, що на ім’я Аліси відкрито рахунок. Один мільйон. Не подарунок. Не на чорний день. Просто, щоб було.

«Гроші належать дитині, — сказав нотаріус. — Ви розпоряджатися ними не можете. Тільки в інтересах доньки. І тільки з дозволу».

Марина тоді плакала. Від полегшення. Від вдячності. Від того, що хоч хтось піклується по-справжньому.

А потім про це дізналися. Спочатку — випадково. Андрій обмовився. Потім почалися розмови.

«Ти впевнена, що справляєшся?» — питала Людмила Петрівна.

«Може, тобі важко одній?» — зітхав Віктор Миколайович.

«Дитині потрібна спокійна мама, — казав Андрій. — А не твої нерви».

Слова були м’якими. Інтонації — дбайливими. Але Марина відчувала: її починають розглядати як перешкоду.

Вона повернулася поглядом до пристрою на тумбочці. Тепер усе ставало на свої місця. Марина акуратно склала пристрій у пакет, прибрала подалі. Потім сіла і довго сиділа в темряві. Мета була не в тому, щоб забрати дитину просто зараз. І не в тому, щоб негайно дістатися до грошей. Мета була в іншому. Контроль. Тиск. Можливість у будь-який момент сказати: ми знаємо. Ми поруч. Ми вирішуємо так, як нам зручно.

Марина заплющила очі…