Як подарунок колишніх свекра та свекрухи допоміг жінці дізнатися про їхні справжні наміри

— Майже.

Андрій приїхав вчасно. Він виглядав зібраним. Навіть занадто. Поцілував Алісу в маківку, кивнув Марині.

— У неділю ввечері привезу, — сказав він.

Марина нічого не відповіла. Тільки зачинила двері.

Субота минула важко. Час тягнувся, ніби його хтось спеціально розтягував. Марина ловила себе на тому, що кожні десять хвилин дивиться на телефон, хоча розуміла — приводу немає.

Неділя. Шоста вечора. Сьома. Повідомлення не прийшло. Марина написала першою: «Ви виїхали?» Відповіді не було. Вона зателефонувала. Гудки. Потім автовідповідач. У цей момент тривога перестала бути абстрактною. Вона стала фізичною. Холодною. Липкою.

Марина знову набрала номер. І знову. Телефон Андрія був недоступний.

І тоді екран її телефону засвітився сам. SOS. Руки оніміли. Марина натиснула на сповіщення, майже не дихаючи. Геолокація. Адреса була знайома. Будинок Людмили Петрівни та Віктора Миколайовича.

— Ось, значить, як, — прошепотіла Марина.

Вона не поїхала одразу. Спочатку набрала номер, який уже був збережений у пам’яті, але який, як їй здавалося, ніколи не знадобиться.

— Поліція? Мою дитину не повернули за домовленістю. Я не можу зв’язатися з батьком. У мене є сигнал тривоги з дитячого годинника і точна адреса.

Оператор ставив запитання. Марина відповідала. Коротко. По суті. Через 10 хвилин вона вже сиділа в машині. Дорога до будинку свекрів зайняла вічність. У голові крутилася одна думка: «Тільки б вона була ціла».

Поліцейська машина стояла біля під’їзду, коли Марина під’їхала. Серце гупнуло вниз і тут же рвонуло вгору. Двері відчинилися майже одразу. Аліса вискочила першою. Вона бігла так, ніби боялася, що її знову зупинять. Врізалася в Марину, обхопила руками шию.

— Мамочко! — схлипнула вона. — Ти прийшла!

Марина притиснула доньку до себе, відчуваючи, як тремтить її маленьке тіло.

— Звісно, прийшла, — прошепотіла вона. — Я завжди приходжу.

За спиною Аліси стояла Людмила Петрівна. Руки складені. Обличчя спокійне, майже ображене.

— Це якесь непорозуміння, — сказала вона. — Ми чекали. Але потім Андрій сказав, що ти не приїдеш.

Марина підвела очі.

— Він збрехав, — відповіла вона спокійно.

Віктор Миколайович стояв трохи віддалік і мовчав. Як завжди. Поліцейський ставив запитання. Фіксував. Робив нотатки. Марина не сперечалася. Не пояснювала. Вона просто тримала Алісу за руку і відчувала, як та поступово заспокоюється.

Аліса заснула майже одразу. Марина вклала її, не роздягаючи повністю, тільки зняла куртку і взуття, вкрила пледом. Донька дихала нерівно, схлипуючи уві сні, як це буває після сильного переляку, коли тіло вже втомилося боятися, а всередині ще не відпустило. Марина сиділа поруч, поки дихання не стало рівним. Поки маленька долоня не розтиснулася.

— Я тут, — прошепотіла вона. — Все. Я поруч…