Як подарунок колишніх свекра та свекрухи допоміг жінці дізнатися про їхні справжні наміри

Коли Марина вийшла з дитячої, у квартирі знову стало тихо. Але це була вже інша тиша. Насторожена. Вона пройшла на кухню, налила собі води, але пити не стала. Телефон лежав на столі, екран згас, ніби теж знав — зараз його торкнуться не для дзвінка.

Марина сіла. У додатку дитячого годинника блимало сповіщення. SOS, аудіофайл. Вона не одразу натиснула «відтворити». Кілька секунд просто дивилася на екран, ніби даючи собі час. Потім натиснула.

Спочатку був шум. Шурхіт тканини. Чиєсь дихання, часте, збите. Дитяче.

— Мам… — голос Аліси був тихим. — Я хочу до мами…

Марина відчула, як у неї стиснулося горло. Потім пролунав знайомий голос. Спокійний і впевнений.

— Алісо, ти ж бачиш, — сказала Людмила Петрівна м’яко, майже ласкаво. — Мама не прийшла. Ми на неї чекали.

— Вона обіцяла! — схлипнула Аліса.

— Люба, — голос став трохи суворішим. — Мама часто забуває. Ти ж знаєш.

Марина заплющила очі.

— Не треба так плакати, — втрутився Віктор Миколайович. — Перестань ревіти. Ти вже велика.

— Я хочу додому, — прошепотіла Аліса.

— Дім — це там, де спокійно, — продовжувала Людмила Петрівна. — А мама зараз… вона не в порядку. Вона часто плаче. Ти ж сама бачила, так?

Пауза. Дитяче дихання. Нерівне.

— Якщо тебе запитають, — сказала Людмила Петрівна вже іншим тоном, діловим, — ти так і скажеш. Що мама забуває. Що їй важко. Ми просто хочемо, щоб тобі було краще.

— Досить, — знову буркнув Віктор Миколайович. — Слухайся бабусю.

Запис обірвався.

Марина не одразу зрозуміла, що все закінчилося. Вона сиділа, стискаючи телефон, і відчувала, як по спині повільно піднімається холод. Не від страху. Від усвідомлення. Це не була випадкова фраза. Не було сказано спересердя. Це репетирували…