«Якщо любиш — іди»: чому ранкове пробудження стало для зрадника найстрашнішою карою
А у вихідні дім наповнювався запаморочливим ароматом того самого фірмового яблучного пирога з корицею. Від цих ласощів він ніколи в житті не міг відмовитися, навіть якщо був абсолютно ситий, і вона прекрасно про це пам’ятала.
Іноді, сидячи за вечерею, вона замовкала й дивилася на нього значно довше, ніж зазвичай, не відводячи свого сумного погляду. У такі хвилини Вікторові здавалося, ніби вона щосили намагається запам’ятати кожну рису його обличчя, кожну нову зморшку, що з’явилася в нього за ці довгі роки.
— Знаєш, а ти сьогодні дуже гарно виглядаєш, — несподівано навіть для самого себе сказав він одного разу за пізньою вечерею. Він уважно дивився на неї через невеликий обідній стіл, затишно освітлений м’яким, золотавим світлом старого абажура.
— Дякую тобі за добре слово, — тихо відповіла Лариса, не підводячи на нього очей. І тут же її бліді, сухі губи торкнулася якась зовсім легка, майже дівоча, але дуже сумна усмішка.
— Тільки, прошу тебе, не дуже до мене придивляйся при такому світлі. Боюся, у мене скоро все обличчя остаточно збожеволіє від цієї нескінченної, виснажливої втоми.
Почувши цю знайому самоіронію, він раптом не витримав і голосно, щиро засміявся. Це сталося вперше за дуже довгий час, сміх ішов від самої душі, так, що в стиснених грудях раптом стало по-весняному тепло.
Цей раптовий, спільний сміх був як крихкий місток, що на мить поєднав їх із тими далекими, щасливими днями молодості. Тоді вони могли ночами безперервно говорити про все на світі, зовсім не боячись бути неправильно зрозумілими чи відкинутими одне одним.
Лариса подивилася на нього з легким, неприхованим подивом, ніби забула, як звучить його справжній, непідробний сміх. Але в її втомлених очах на коротку мить майнула така чиста, щира радість, яка, втім, тут же швидко змінилася все тією ж звичною задумливою тишею.
Вона акуратно відклала десертну ложку на блюдце й звичним жестом підперла гостре підборіддя худою рукою. Потім вона знову відвернулася від нього й подивилася в темне вікно, де в нічній імлі тривожно погойдувалися розпатлані гілки старої берези.
Віктор, дивлячись на її тонкий профіль на тлі скла, раптом відчув гострий, болісний укол провини десь під ребрами. Це було почуття сорому не за якийсь конкретний проступок, а ніби глобальна вина за всю його поведінку одразу.
Він звинувачував себе за те, що всі ці роки сприймав її турботу як даність і зовсім не помічав раніше, як красиво й гідно вона вміє мовчати. За те, що не цінував, як сама лише її незрима присутність наповнює цей цегляний дім чимось значно більшим, ніж просто усталена роками побутова звичка.
Нарешті, після низки цих дивних, наповнених тихою напругою днів, настав той самий довгоочікуваний день ювілею її матері. Підготовка до цього грандіозного родинного торжества забрала в них кілька клопітких тижнів, сповнених метушні й біганини по магазинах…
