«Якщо любиш — іди»: чому ранкове пробудження стало для зрадника найстрашнішою карою
І саме в цю пронизливу мить нав’язливий образ іншої жінки, через яку він ледь не зруйнував свій шлюб, почав стрімко блякнути. Та, що ще зовсім недавно здавалася йому такою безумно важливою й необхідною, тепер почала стрімко танути в його свідомості, розчиняючись, мов ранковий міраж над розпеченим асфальтом.
Віктор повільно, ніби уві сні, озирнувся на свою законну дружину Ларису. Вона в цей час тихо стояла трохи осторонь від галасливого натовпу святкуючих, машинально поправляючи розтріпані квіти у високій скляній вазі.
Вона виглядала змученою, нестерпно втомленою, але при цьому залишалася приголомшливо, сліпуче красивою. Це була та сама благородна, внутрішня краса, яка не впадає в око дешевим блиском, а відкривається лише поступово, розквітаючи й стаючи глибшою з прожитими роками.
Усі її неквапливі рухи були неймовірно плавними, майже невагомими, ніби вона берегла сили. І абсолютно в кожному її жесті відчувалася та сама безмежна, всеосяжна турбота, якою вона звикла щедро огортати всіх, хто був поруч із нею.
Він раптом із жахливою ясністю зрозумів, що просто егоїстично не помічав усієї цієї величі раніше. Або, що було ще страшніше визнати, він навмисно, з якогось дурного чоловічого впертості, довгі роки не хотів цього помічати.
Мудрі, пророчі тещині слова тепер безупинним відлунням гулко звучали в його запаленій голові. І щоразу, коли він крадькома, крізь натовп дивився на свою заклопотану дружину, у його грудях розливалося пекуче тепло, тісно змішане з гірким, роз’їдливим почуттям провини.
Він із болем згадав, як усі ці останні, напружені тижні Лариса покірно й мовчки готувала його улюблені, складні страви. Як вона з гідністю, без докорів і зайвих розпитувань приймала його запізнілі, покаянні букети квітів.
Як вона довгими вечорами дивилася на нього з тією дивною, лячною задумливістю в очах. Ніби вона вже тоді, багато днів тому, подумки прощалася з ним назавжди, відпускаючи його в нове життя.
І ця раптова, пронизлива думка про неминуче розставання кольнула його просто в серце. Вона вдарила його набагато сильніше й болючіше, ніж він узагалі міг від себе очікувати.
Галасливе, веселе свято тривало своєю чергою, гості їли, пили й танцювали. Але Віктор подумки вже давно не був у ньому повністю, його душа витала десь в іншому вимірі.
Він, ніби заворожений, невідривно спостерігав лише за однією Ларисою. Він стежив за тим, як вона щиро сміялася з чергового бородатого жарту його старого армійського друга.
Він із розчуленням дивився, як вона дбайливо доливала гарячий ромашковий чай розімлілій тещі. Як вона ніжно, по-материнськи обійняла свою юну племінницю, яка спеціально заради цього торжества приїхала до них з іншого, далекого міста.
Абсолютно все це, що відбувалося довкола нього, було таким до болю звичним, таким теплим і безкінечно рідним. І від усвідомлення того, що він власними руками був готовий розтоптати цей крихкий світ, він раптом відчув липкий, первісний страх…
