«Якщо любиш — іди»: чому ранкове пробудження стало для зрадника найстрашнішою карою

Він довго стояв посеред порожнього передпокою із затиснутим у руках телефоном, зовсім не вірячи в реальність почутих слів. Гудки відбою ритмічно били по барабанних перетинках, відміряючи секунди його нового, порожнього життя.

В одну мить його затишний, звичний світ з оглушливим тріском обвалився просто йому на голову, ховаючи під своїми уламками всі надії. Виявилося, вона від самого початку знала свій страшний діагноз.

Вона точно знала, що стрімко йде з цього життя, згораючи зсередини. І вона свідомо, з великої любові до нього, не сказала йому про це жодного слова.

Вона зробила це лише для того, щоб він не почувався скутий почуттям обов’язку й не залишався з жалю. Щоб він не почувався винним у її хворобі й міг вільно будувати своє нове щастя.

На її похорон того сірого, дощового дня прийшли абсолютно всі, хто знав цю дивовижну жінку. Зібралися численні колеги по роботі, убиті горем сусіди, вірні подруги й родичі.

Навіть його власна старенька мати безутішно, навзрид плакала над свіжою могилою. Вона судомно притискала до грудей фотографію улюбленої, рано померлої невістки в чорній жалобній рамці.

А почорнілий від горя Віктор самотньо сидів на похиленій дерев’яній лавці біля свого спорожнілого дому. Він невидющим поглядом дивився в байдужне, свинцеве небо, по якому пливли важкі хмари.

Його губи безперестанку, мов у маренні, шепотіли одні й ті самі гіркі слова: «Я так безглуздо не встиг, Ларисо, благаю, пробач мені за все… Ти завжди була для мене абсолютно всім, а я зрозумів це лише тоді, коли вже нічого не можна було виправити й повернути тебе назад».