Яку правду про свекруху дізналася жінка, вирішивши повернутися додому в розпал відрядження

— Аякже, кровиночко моя! — Лідія Олександрівна дістала з кишені жменю карамельок, погладила онуку по голові. — Біжи, грайся, дай нам з мамою поговорити.

За вечерею свекруха сама зголосилася готувати, відсторонивши Жанну від плити рішучим жестом, і розмова якось сама собою звернула на лист, який Жанна не встигла прибрати зі столу.

— Китай, значить… — Лідія Олександрівна підчепила виделкою шматок смаженої курки, прожувала, кивнула самій собі. — Далеко. І надовго — два тижні.

— Але я, напевно, відмовлюся. Єву немає з ким залишити: мама хворіє, Єгор на вахті.

— Відмовишся? — Свекруха відклала виделку, подивилася на невістку з виразом щирого обурення. — Ти в своєму розумі, Жанно? Такий шанс раз у житті випадає!

— Але ж як Єва?

— А я на що? — Лідія Олександрівна ляснула долонею по столу так, що підскочили тарілки. — Рідна бабця, між іншим. Чи ти думаєш, я за онукою доглянути не здатна?

— Ні, що ви, я не це мала на увазі…

— Слухай мене, невістко. — Свекруха знизила голос, присунулася ближче. — Часи нині не радянські. Жінка повинна сама заробляти, а не на чоловіковій шиї сидіти. Сьогодні він є, завтра — хто його знає. Ти розумна, працьовита, гріх таку можливість упускати. Їдь спокійно, а Євочка зі мною побуде. Вже я за нею догляну краще за будь-яку няню.

Жанна слухала й не вірила своїм вухам. Це говорила жінка, яка все життя повторювала, що місце баби біля плити, яка кожен візит починала з інспекції холодильника і закінчувала лекцією про те, як правильно економити.

— Лідіє Олександрівно, я навіть не знаю, що сказати…