Яку правду про свекруху дізналася жінка, вирішивши повернутися додому в розпал відрядження
— Знаю, знаю, не квап. — Голос Лідії Олександрівни був жорстким, командним, без сліду вчорашньої солодкості. — Невістка вже в літаку, нікуди не дінеться. Нехай твої хлопці диван тягнуть, мені гроші терміново потрібні. Вітька знову вляпався, колектори погрожують ноги переламати.
Жанна притиснула долоню до губ, щоб не закричати. Весь цей час — курка, огірки, слова про жіночу кар’єру і силу — було виставою, щоб випхати її з власного будинку. А вона — дурепа! Сама віддала код від сейфа, сама вручила ключі, сама залишила доньку…
Єва! Де Єва? Чотирирічна дівчинка давно мала прокинутися, бігати по квартирі, вимагати сніданок і мультики. Але з глибини квартири не доносилося ні тупоту маленьких ніг, ні дзвінкого голосу — тільки метушня вантажників і командний голос свекрухи.
І раптом Жанна почула тихий, придушений звук, схожий на скавчання цуценяти із зав’язаною пащею. Відчайдушний, жалібний, дитячий.
Сльози хлинули самі собою, застилаючи очі гарячою пеленою. Кожен вдих давався з болем. Все тіло кричало: виламати двері, увірватися, схопити доньку і бігти! Але десь на самому дні свідомості билася твереза думка: там чоловік, можливо не один, свекруха у відчаї і здатна на що завгодно. Один невірний рух — і Єві стане тільки гірше.
Жанна відступила на сходовий майданчик, притулившись спиною до холодної стіни, і неслухняними пальцями набрала 112. Потім прямий номер відділу поліції по Жовтневому району, який колись зберегла після крадіжки сумки в маршрутці. Голос зривався, слова плуталися:
— Грабіжники у квартирі… 4-річна донька всередині… потрібна допомога, терміново, будь ласка…
Десять хвилин очікування розтягнулися у вічність. Вона сиділа на бетонних сходах, втиснувшись у кут між поручнями і стіною, прислухаючись до кожного звуку за дверима, до гуркоту пересуваних меблів, до уривчастих команд свекрухи, до тиші там, де мав звучати голос доньки.
Коли нарешті загудів ліфт і на майданчик вийшли двоє поліцейських у бронежилетах разом з дільничним, Жанна підскочила так різко, що потемніло в очах.
— Там дитина… — видихнула вона. — Моя донька, 4 роки. Я чула, як вона плаче.
Поліцейські переглянулися, старший постукав у двері кулаком.
— Відкрийте, поліція!
Зсередини долинула мертва тиша: ні шурхоту, ні голосу, ні скрипу мостин. Після трьох попереджень двері відчинили.
Квартира виглядала так, ніби по ній пройшовся ураган. Диван розібраний на частини, на стіні зяяла прямокутна тінь від зниклого телевізора, комп’ютер і колонки громадилися в картонних коробках, перемотаних жовтим скотчем. Лідія Олександрівна стояла в кутку біля балконних дверей, вчепившись обома руками в батарею: обличчя сіре, губи стиснуті в ниточку. Поруч топтався кремезний мужик з татуюваннями на пальцях, що притискав до грудей сумку Жанни….
