Яку правду про свекруху дізналася жінка, вирішивши повернутися додому в розпал відрядження

— Де Єва? — Жанна кинулася до свекрухи, схопила її за плечі. — Де моя донька?!

— У сусідки, — пробурмотіла та, не піднімаючи очей. — Пограти відвела…

Жанна не стала слухати. Вона метнулася по кімнатах, розчиняючи двері, заглядаючи під ліжка, в шафи, за фіранки. У спальні її зупинив звук. Слабкий, приглушений стукіт зсередини шафи-купе, схожий на биття крихітного кулачка об дерев’яну стінку.

Вона рвонула дзеркальні двері так, що ті ледь не злетіли з напрямних. Єва скорчилася в кутку між зимовими куртками, в темряві і задусі. Тонкі ручки були заведені за спину і стягнуті зарядним кабелем від телефону. Рот заклеєний жовтим пакувальним скотчем. Очі величезні, червоні, повні того тваринного страху, який буває тільки у дітей, залишених сам на сам з незбагненним злом дорослого світу.

— Господи!

Жанна впала на коліна, тремтячими пальцями підчепила край скотчу, намагаючись віддирати обережно, але шкіра навколо губ вже почервоніла і припухла. Ледве звільнившись, Єва захлинулася риданнями, вчепилася в матір обома руками, притиснулася всім тілом.

— Мамочко! Мамочко! Забери мене! Бабуся зла… Вона сказала «пограємо в хованки», а потім зв’язала… Мені було страшно… Я думала, ти не прийдеш, думала, ти полетіла назавжди…

Жанна притиснула до себе тремтяче тільце доньки, відчуваючи, як власні сльози течуть по щоках, капають на дитяче волосся, змішуються з сіллю Євиного страху. Жах і біль — материнський, звіриний, первісний — в одну секунду переплавилися в щось інше. У щось крижане і зосереджене, що не знає пощади.

Краєм ока вона помітила, як мужик з татуюваннями спробував прослизнути повз поліцейських до дверей. Жанна залишила доньку на ліжку, в два стрибки опинилася поруч і вдарила його по обличчю — коротко, хльостко, вклавши в удар все, що накопичилося за цей ранок. Він відсахнувся, замахнувся у відповідь, але поліцейські перехопили його руку і заламали за спину.

— Жанночко… — Лідія Олександрівна впала на коліна, поповзла до невістки, хапаючи її за ноги. — Пробач, біс поплутав! Я не хотіла! Вітька в біді, колектори погрожували…

Жанна подивилася на неї згори вниз: на цю зігнуту постать, на руки з набряклими венами, на обличчя, спотворене страхом і благанням. І не відчула нічого: ні жалю, ні гніву. Тільки ясну зневагу до істоти, яка заради грошей засунула рідну онуку в темну шафу і заткнула їй рот.

У відділку поліції Єва заснула на руках у матері, намертво вчепившись у її блузку навіть уві сні. Лідія Олександрівна сиділа навпроти, зіщулившись на казенному стільці, не піднімаючи очей. Слідчий, молодий чоловік зі стомленим обличчям, зачитував свідчення затриманого.

— Охлопков Анатолій Богданович, власник скупки, відразу пішов на співпрацю. Каже, бабця сама на нього вийшла тиждень тому. Показувала фотографії техніки, надіслала скани документів на квартиру. Квапила, мовляв, невістка відлітає, треба встигнути винести все за один день.

Жанна слухала і не впізнавала жінку, про яку йшлося. Та Лідія Олександрівна, яка вчора смажила курку і міркувала про право жінки на кар’єру, і ця, що спланувала пограбування за тиждень, не могли бути однією людиною.

— Ми перевірили її телефон, — продовжував слідчий. — Виписки з банків, мікропозики. Загальна сума боргу — 2 мільйони 800 тисяч.

Цифра повисла в повітрі, величезна і нереальна. Жінка, яка влаштовувала скандали через дитячу сукню за дві з половиною тисячі, яка торгувалася з продавцями на ринку за кожну копійку — 2 мільйони 800 тисяч!

Лідія Олександрівна заговорила тихо, монотонно, дивлячись у підлогу. Історія, яку вона розповідала, перевертала все з ніг на голову. Молодший син Віктор, брат Єгора, все життя був її головним болем. Невдаха. Вічно влипав в історії: то бізнес прогорить, то в борги залізе, то з бандитами зв’яжеться. Вона брала кредити на своє ім’я, тому що у нього давно зіпсована кредитна історія. Одна позика, друга, третя… Мікрофінансові організації з шаленими відсотками. Сніжний ком. Тепер колектори погрожують спалити її будинок, дзвонять ночами, приходять до сусідів. Коли дізналася про відрядження Жанни, побачила єдиний вихід.

— Я б усе повернула потім… — закінчила свекруха і підняла на невістку очі, повні сліз. — Чесне слово. Вітька б став на ноги, і я б усе повернула.

Жанна мовчала. Уся показна ощадливість свекрухи була ширмою для чорної діри, в яку роками витікали кредити на дорослого сина-паразита. А Єгор? Чи знав він? Чи вважав за краще не знати?

З коридору вона нарешті додзвонилася до чоловіка. На вахті зловили сигнал. Єгор відповів сонним голосом:

— Жаню, ти чого дзвониш? Там же ніч має бути. Чи у вас у Китаї…