Яку правду про свекруху дізналася жінка, вирішивши повернутися додому в розпал відрядження

— Підписуй. Я не буду жити з людиною, яка крала у мене разом зі своєю матір’ю і рік дивилася мені в очі.

Єгор підняв голову, і на його обличчі промайнуло щось схоже на здивування. Чи то щире, чи то розігране — Жанна вже не могла і не хотіла розбирати.

— Ти серйозно? Через це — розлучення? Мати в ізоляторі, я тільки з вахти… А ти — через це?

Жанна посміхнулася, і власний сміх здався їй чужим, що належить якійсь іншій жінці, якою вона стала за останні дні.

— Твоя мати зв’язала нашу доньку і засунула в шафу. Ти рік брехав мені про золото. А тепер питаєш, через це?

Вона бачила, як змінювалося його обличчя: від розгубленості до злості, від злості до чогось жорсткого і незнайомого, чого вона ніколи раніше не помічала за шість років спільного життя. Єгор, якого вона знала (або думала, що знала), ніколи так не дивився.

— Добре. — Він встав, уперся кулаками в стіл, нависаючи над нею. — Розлучення так розлучення. Але Єву я тобі не віддам. Вона моя донька. Подам на опіку. У тебе орендована хата, кредити, робота з ранку до ночі. А у мене рідня, будинок у селищі, стабільна робота. Подивимося, кому суд віддасть дитину.

Він нахилився ближче, і Жанна відчула кислий запах перегару з його рота, побачила червоні прожилки на білках очей, щетину, яку він не голив уже кілька днів.

— І врахуй, я розповім усім, яка ти сволота. У всіх міських групах, на всіх форумах. Матір у в’язницю засадила. Розповім. Сім’ю зруйнувала. Розповім. Подивимося, як тобі потім роботу шукати.

Він розвернувся і грюкнув дверима спальні так, що з полиці впала фотографія в рамці — їхня весільна, трирічної давності, де вони обидва посміхалися в камеру, не підозрюючи, чим усе закінчиться. Скло тріснуло рівно посередині, розділивши щасливі обличчя косою рискою. І з-за дверей долинуло:

— Поки не забереш заяву на матір, розмови не буде.

Наступного ранку в популярній міській групі з’явився пост: «Невістка-гадюка засадила свекруху в СІЗО, щоб віджати квартиру». Історія була суцільною брехнею, зліпленою наспіх, але переконливою для тих, хто не знав деталей. Бідна пенсіонерка приїхала допомогти з онукою, випадково розбила вазу, а жадібна невістка викликала поліцію і звинуватила в крадіжці. До посту додавалося фото Лідії Олександрівни, що плаче, явно зроблене кимось із рідні ще до арешту.

Коментарі множилися сотнями: «Зовсім совість втратили!», «Бабусю в тюрму за розбиту чашку!», «Знайти цю погань і покарати!».

Жанна читала, гортаючи екран телефону, і відчувала, як усередині піднімається не страх, не відчай, а лють. Розважлива, ділова лють людини, якій більше нічого втрачати. Вона створила пост у своєму акаунті. Прикріпила довідку з травмпункту з описом синців і саден на руках Єви, фотографії зв’язаних дитячих зап’ясть, зроблені поліцією як речові докази. Скріншоти листування свекрухи з Охлопковим («Головне до обіду все вивезти, поки сусіди не прокинулися») і знімок підробленої довіреності з фальшивими підписами, яка мала позбавити їхню сім’ю даху над головою.

До вечора її публікація набрала три тисячі репостів, і цифра продовжувала зростати. Коментарі розвернулися на 180 градусів: «Це що, бабуся онуку зв’язала?!», «Вона ще й квартиру хотіла віджати?», «Чоловік-співучасник, він знав про золото!». Сусіди по будинку — ті самі, яких свекруха боялася розбудити своєю метушнею — тепер давали інтерв’ю місцевим паблікам: «Так, бачили вранці, як якісь мужики вантажили коробки в фургон, думали — переїзд, а воно он як обернулося»…