Загадка квітучих троянд: будинок пустував два роки, але хтось продовжував підтримувати в ньому життя

— Паспорт не треба? — уточнила Софія, простягаючи гроші.

— А чого мені твій паспорт? Плати вперед за три дні і живи.

Кімната виявилася тісною, з продавленим ліжком і трюмо довоєнних часів. Пахло нафталіном і старістю. Софія впала на підлогу перед каламутним дзеркалом, розглядаючи своє відображення. Розпатлане волосся злиплося від дощу, під очима темні тіні, куртка в бруді й реп’яхах. Усю ніч вона не стуляла очей, прокручуючи в голові кожну деталь останніх місяців життя Льоші. Як він скаржився на серцебиття після нових таблеток. Як холодний піт виступав на лобі, коли він піднімався сходами. Як вона хотіла викликати швидку, а Жанна, добра, турботлива подруга, відмовляла, запевняючи, що організм просто звикає до «натурального препарату».

«Не хвилюйся, Сонечко, травички завжди так діють спочатку. Ось побачиш, через тиждень-другий Льоші полегшає».

І Софія вірила. Сліпо, беззастережно вірила людині, яку вважала ближчою за рідну сестру.

Вранці вона вмилася крижаною водою в облупленій раковині, зібрала волосся в тугий хвіст. На базарі купила непримітний одяг: сірі штани, чорну водолазку, темну куртку з капюшоном. У крамниці з мобільниками придбала просту «Нокію» на кнопках і сімку, оформлену на якогось гастарбайтера. Свій смартфон вимкнула і сховала в підкладку сумки.

Сусід бабці-господарки, чоловік років п’ятдесяти з червоним обличчям і запахом перегару, здавав в оренду побиту життям «дев’ятку».

— П’ятсот на день, бензин сама, — буркнув він, простягаючи ключі. — Документи є?

— Є, — кивнула Софія. — Коли поверну, покажу.

Він знизав плечима: гроші наперед вирішували всі питання.

Поліклініка номер три розташовувалася в типовій двоповерхівці. У реєстратурі юрмилися пенсіонери, лаючись на електронну чергу. Софія піднялася на другий поверх, знайшла кабінет дільничної медсестри. На дверях табличка: «Т. І. Сапожникова». Тамара Іванівна виявилася жінкою під шістдесят у пом’ятому халаті. Вислухала історію про пенсію по втраті годувальника, похитала головою.

— Медична інформація конфіденційна, люба, не належить.

— Тамаро Іванівно, — Софія нахилилася ближче, знизивши голос. — Олексій Павлович завжди добре відгукувався про вас.

«Єдина людина в поліклініці, кому можна довіряти» — так казав Льоша. Стара медсестра пом’якшала, згадавши щедрі подяки в конвертах, які Ведерников ніколи не забував.

— Гаразд, — зітхнула вона. — Що саме вас цікавить?

— Рецепти за останній місяць. У мене розбіжність із документами.

Тамара Іванівна полізла в комп’ютер, потім дістала курну папку з шафи. Гортала, хмурячись все сильніше.

— Дивно. Його звичайні таблетки від тиску виписані, але в аптеці не викуплені.

— А замість них що? — Софія вчепилася в край столу.

— Фітопрепарат серцевої дії, виданий на підставі довіреності від дружини.

Кімната попливла перед очима. Софія проковтнула клубок у горлі.

— Можна поглянути на довіреність?

Тамара Іванівна порилася в архіві, дістала пожовклий листок. Підпис був схожий на її, але кривуватий — явна підробка. Дата – той самий день, коли вона лежала пластом з температурою під 40.

— Хто приходив із цим папером?

— Не ви точно, — медсестра нахмурилася, пригадуючи. — Жінка красива, доглянута. Парфумами пахла на весь коридор. Дуже переконлива була, казала, що чоловік хоче на народні засоби перейти, мовляв, втомився труїтися хімією. Я попереджала, що при гіпертонії такі настоянки небезпечні.

— Які настоянки? — голос Софії здригнувся.

— На основі наперстянки. Конвалія травнева, в народі називають. Серцевий глікозид — у малих дозах ліки, у великих…

— Отрута, — закінчила Софія.

Тамара Іванівна кивнула, дивлячись на неї з жалістю.

— Жінка та дуже наполягала. Казала, травники порадили, концентрація безпечна. У неї на шиї кулон був золотий, у вигляді літери «Ж».

— Видихнула Софія. — Точно, ви її знаєте.

Софія піднялася, відчуваючи прилив жару до обличчя.

— Можна мені копії цих документів?

— Зачекайте в коридорі.

Через 10 хвилин Софія вийшла з поліклініки з папкою ксерокопій. У машині вона увімкнула свій смартфон. Екран вибухнув сповіщеннями: десятки пропущених від Родіона і Жанни. Повідомлення рясніли знаками оклику: «Де ти?», «Ми хвилюємося», «Подзвони терміново».

Софія набрала номер Жанни. Та відповіла на першому гудку.

— Соню! Господи, де ти була? Ми з глузду з’їжджаємо!

— Я… — Софія змусила голос тремтіти. — Пробач, Жанночко. Я не можу пояснити. Що сталося?

— Ми приїхали до будинку. Твоя машина кинута. Двері відчинені. Родіона ледь інфаркт не вхопив.

«Ще вхопить», — подумала Софія, але вголос пролепетала:

— Я приїхала вранці, хотіла зайти, але, коли підійшла до ґанку, голова закрутилася. А потім… потім я побачила його.

— Кого? — голос Жанни напружився…