Загадка квітучих троянд: будинок пустував два роки, але хтось продовжував підтримувати в ньому життя

— Льошу. У вікні другого поверху. Він дивився на мене так, з докором. Я злякалася, побігла. Спіймала попутку до траси, потім автобусом…

На тому кінці запала тиша. Софія уявила, як Жанна закочує очі: «Типова істеричка Софка, скрізь привиди ввижаються».

— Люба, — голос подруги став солодко-ласкавим. — Це стрес. Розумію. Важко повертатися в пам’ятні місця. Ми якраз у тих краях були, вирішили перевірити будинок. Родіон турбується, каже, негоже майно без нагляду залишати.

«Особливо чуже майно», — подумки додала Софія.

— Жанно, можете пригнати мою машину? Я не можу туди повернутися.

— Вибачте, що так вийшло… Звичайно, подруго. Зараз приїдемо. Ти вдома?

Софія доїхала до своєї квартири в центрі, яку знімала ще до заміжжя. Швидко привела себе до ладу, вмилася, переодягнулася в домашнє. На журнальний столик поклала коричневий конверт без адреси. Тільки червоним маркером вивела: «Свідок. 12 серпня». Дата смерті Льоші.

Через годину пролунав дзвінок у двері. Родіон і Жанна стояли на порозі з масками турботи на обличчях. Родіон, той самий, що ходив по будинку в речах покійного, тепер зображував стривоженого родича.

— Софко, ти що надумала? — забурчав він, проходячи в квартиру. — Не можна ж так, наодинці по глухих місцях!

Жанна обійняла її, і від дотику наманікюрених нігтів по шкірі пробігли мурашки.

Софія змусила себе слабко посміхнутися.

— Вибачте. Я думала, впораюся, але…

— Тихіше, люба! — Жанна погладила її по спині. — Все добре. Піду чайку поставлю, га?

Коли вона пішла на кухню, Родіон гепнувся на диван. Його погляд впав на коричневий конверт. Обличчя миттєво змінилося, щелепа відвисла, очі розширилися.

— Це що? — Він тицьнув пальцем у конверт.

— А, це… — Софія знизала плечима. — У поштовій скриньці лежав. Реклама, напевно. Я ще не відкривала.

Родіон схопив конверт тремтячими пальцями, прочитав напис. Проковтнув кілька разів поспіль.

— Жанно! — крикнув він. — Іди сюди!

Та повернулася з чайником у руках. Побачивши конверт у руках Родіона, застигла. Чайник похитнувся, окріп хлюпнув на підлогу.

— Що це? — Її голос став високим, верескливим.

— Софка каже, в скриньці знайшла.

Вони перезирнулися. У кімнаті запала тиша, важка, немов перед грозою. Софія сиділа з невинним виглядом, подумки насолоджуючись кожною секундою їхньої паніки.

— Ну, відкрийте! Що ви як? — почала вона.

— Ні! — гримнули обидва одночасно.

Жанна першою опанувала себе.

— Тобто… навіщо чужі листи читати? Віднеси в поліцію, нехай розбираються!

— Точно! — закивав Родіон. — Хіба мало що за психи по скриньках розкладають!

Вони просиділи ще півгодини, але розмова не клеїлася. Обидва раз у раз косилися на конверт, що лежав на столі як бомба, що не розірвалася. Йдучи, Жанна міцно стиснула плече Софії.

— Дзвони, якщо що. У будь-який час.

— Дякую! — прошепотіла Софія. — Ви справжні друзі!

Щойно двері зачинилися, вона дістала кнопковий телефон. Номер Родіона знала напам’ять. Почекала 20 хвилин (вони якраз мали від’їхати від будинку) і відправила СМС:

«Ліки були гіркими. Так, я бачила вас тоді в поліклініці».

Через хвилину телефон вибухнув вхідним дзвінком. Софія скинула. Знову дзвінок. І знову. Вона вимкнула апарат, уявляючи, як Родіон б’є по гальмах посеред дороги, тицяє тремтячим пальцем в екран, показуючи Жанні повідомлення. Увечері з невідомого номера прийшла СМС від Жанни: «Мерзото! Скільки хочеш?!»

Софія не відповіла. Нехай варяться у власному соку. Нехай гризуть один одного, як павуки в банці. Страх – найкращий союзник помсти.

Три дні вона вичікувала, зрідка вмикаючи смартфон, щоб прочитати їхні панічні повідомлення. Родіон погрожував знайти і розібратися. Жанна благала про зустріч, клялася, що все пояснить. Потім знову погрози. Потім пропозиція грошей. Суми зростали в геометричній прогресії.

На четверту ніч Софія поїхала в «Сосновий берег». Залишила «дев’ятку» в лісі, пройшла півкілометра пішки. Через підпілля старої лазні (про нього знали тільки вони з Льошею) пробралася в будинок. Господарі були відсутні, але по розкиданих речах було видно: шукали щось гарячково.

У коморі на другому поверсі Софія увімкнула комп’ютер. Льоша рік тому встановив систему «Розумний дім». Сам паяв плати, програмував, лаючись на китайські мануали. Управління освітленням, музикою, замками, ролетами — все виводилося на старенький смартфон, який лежав тут же в ящику.

Софія перевірила камери. О 22 годині 47 хвилин у двір в’їхала знайома «Веста». Родіон виліз першим, без своєї звичайної нахабної впевненості, озираючись як зацькований звір. Жанна виглядала ще гірше: без макіяжу, з погаслими очима, нервово смикала ремінець сумочки.

— Сказав же, в підвалі! — донісся приглушений голос Родіона. — За цеглою десь.

— А якщо брехав? П’яний був.

— Не брехав. Я сам бачив, як ховав. Долари і червінці. Мінімум тисяч на 50 баксів…