Загадка, помічена з повітря: що приховували фури, кинуті в яру

Карпати вміють зберігати таємниці. Тисячі квадратних кілометрів, непрохідні хащі, гірські хребти та скелі — ідеальне місце, щоб сховати те, що ніколи не має бути знайдено. Але іноді гори самі вирішують, кому і коли відкрити свої таємниці.

Пілот санітарної авіації Андрій Костров ніколи не вважав себе особливим. Звичайний чоловік сорока двох років, колишній військовий льотчик, який після скорочення знайшов себе в цивільній медицині. Возити хворих із віддалених карпатських сіл до обласної лікарні — робота не героїчна, але потрібна.

За п’ятнадцять років він налітав стільки годин над Карпатами, що знав кожну річку, кожен видолинок, кожну полонину. Саме тому того березневого дня він одразу зрозумів: щось не так. Вертоліт ішов на висоті вісімсот метрів.

У салоні лежала жінка з інсультом із селища Верховина, до Івано-Франківська залишалося хвилин сорок. День був ясний — рідкість для цих місць на початку весни. Сонце било в лобове скло, і Андрій звично оглядав горизонт.

Ось тоді він їх і побачив. Спочатку здався відблиск, потім щось металеве в глибині ущелини. Андрій трохи змінив курс, знизився і обімлів. У вузькому скелястому яру, кілометрів за сімдесят від найближчої дороги, лежали фури.

Не одна, не дві. Він нарахував щонайменше п’ять причепів, скинутих униз з урвища. Кабін не було, тільки причепи. Величезні металеві контейнери, розкидані по дну ущелини, як сірникові коробки.

Як вони туди потрапили? Ось що не вкладалося в голові. До найближчої траси — сімдесят кілометрів лісу та скель. Жодних просік, жодних лісовозних доріг. Він знав цей район — глушина, куди навіть мисливці рідко забредають.

Андрій засік координати на навігаторі й полетів далі. Жінку треба було довезти. Але весь шлях, що залишився, в голові крутилася одна думка: що там, у цих фурах? І хто доклав таких зусиль, щоб сховати їх у самому серці гір?

Він ще не знав, що це питання переверне все його життя. І що відповідь на нього змусить пошкодувати про те, що він узагалі подивився вниз того сонячного березневого дня. Того вечора Андрій не міг заснути.

Дружина Олена одразу помітила: щось сталося. За п’ятнадцять років шлюбу вона навчилася читати його мовчання краще, ніж слова.

— Рейс важкий? — запитала вона, ставлячи перед ним тарілку з борщем.

— Та ні, нормальний. Жінку довіз. Вона в реанімації, але лікарі кажуть — викарабкається.

— Тоді що?

Андрій помовчав, помішуючи ложкою.

— Бачив дивне дещо над горами.

Він розповів про фури. Олена слухала, наморщивши лоба.

— Може, лісгосп якийсь?

— Олено, там доріг немає. Зовсім. Я цей район знаю. Там навіть старих доріг ніколи не було. Щоб туди фуру загнати, потрібен вертоліт великої вантажопідйомності. Або…

— Або що?

— Або їх туди скинули. Спеціально. Щоб сховати.

Олена помовчала.

— Ти в поліцію подзвонив?

— Подзвоню завтра. Але сама подумай, кому це треба? Тягти через ліс причепи і скидати в яр? Це ж не мішок сміття викинути. Це операція.

Дружина підійшла, обняла його ззаду за плечі.

— Андрійку, я тебе прошу, не лізь. Подзвони в поліцію, розкажи, що бачив, і забудь. Хіба мало що там. Може, контрабанда якась через кордон. Може, ще щось гірше. Це не наша справа.

Андрій накрив її руку своєю.

— Не буду лізти, — сказав він.

І сам не повірив своїм словам. Наступного дня він зателефонував до обласного управління поліції. Черговий вислухав його історію про фури в лісі з таким ентузіазмом, з яким слухають розповіді про привидів.

— Координати записав. Передам куди треба, — сказав він байдуже.

— І що далі?

— Перевіримо.

— Коли?

— Коли буде можливість. У нас людей не вистачає по місту працювати, а ви хочете, щоб ми в гори експедицію споряджали через якісь залізяки.

— Це не залізяки. Це причепи від фур. П’ять штук мінімум. У місці, куди потрапити можна тільки повітрям.

— Пане Андрію, я вас почув. Заяву хочете написати? Приїжджайте у відділення. А так — чекайте. Перевіримо.

Зв’язок перервався. Андрій сидів, дивлячись на телефон. Він знав, що означає це «перевіримо». Нічого вони перевіряти не будуть.

Покладуть папірець у стопку і забудуть. А через місяць закриють за відсутністю складу злочину. Який злочин, коли навіть не ясно, що там у цих фурах? Можна було б відпустити. Забути, як радила Олена.

Літати далі. Возити хворих. Жити своїм життям. Але не давало спокою. Кілька днів Андрій намагався викинути з голови картинку: металеві прямокутники на дні ущелини, розкидані серед каміння та повалених смерек.

Не виходило. На четвертий день він зателефонував Сергію Баранову. Баранов був його другом ще з армійських часів. Після дембеля осів тут же, в області, промишляв полюванням і туризмом. Знав Карпати як свій город.

Мав ліцензію та підготовлений позашляховик, на якому забирався туди, куди нормальні люди не сувалися.

— Сергію, справа є, — сказав Андрій без передмов.

— Чую по голосу, нехороша справа.

— Це як подивитися. Мені потрібно в одне місце з’їздити. У гори. Кілометрів сімдесят від дороги.

Баранов присвиснув.

— Це не з’їздити. Це експедиція. Що там?

— Побачив дещо з повітря. Хочу подивитися зблизька.

— Нелегальна вирубка? Мисливська база браконьєрів?

— Не знаю. Можливо, й нічого. Але перевірити хочу.

Баранов помовчав.

— Коли?