Загадка, помічена з повітря: що приховували фури, кинуті в яру

— прохрипів Андрій.

— Районна лікарня. Селище Яремче. Тебе туристи знайшли на березі, ледь живого. Виснаження, зневоднення, переохолодження. Що ти робив у горах один?

Андрій спробував сісти. Голова закрутилася.

— Мені треба подзвонити. Терміново.

— Куди?

— В Івано-Франківськ. Дружині.

— І?

— У ДБР.

Жінка насупилася.

— У Бюро розслідувань? Що сталося?

— Я бачив… — Андрій замовк. — Мені потрібен телефон. Будь ласка.

Жінка подивилася на нього довгим поглядом, потім кивнула.

— Добре. Але спочатку поїж. Ти три дні без їжі.

Вона принесла бульйон, хліб, чай. Андрій їв, обпікаючись, не відчуваючи смаку. В голові крутилися думки: Баранов, фури, Равшан, координати табору.

— Записка. Де записка?

Він поліз у кишеню куртки. Порожньо. В іншу — теж. Штани — нічого.

— Мій одяг, — сказав він. — Де мій одяг?

— Там, у шафі. Ми його випрали, почистили.

Андрій схопився, ледь не впав. Дібрався до шафи. Схопив куртку, почав нишпорити по кишенях.

— Порожньо. — Записка зникла. — Ні, — прошепотів він. — Ні, ні, ні.

— Що ти шукаєш?

— Папірець. Записку. Вона була в кишені, складена вчетверо.

Жінка похитала головою.

— Нічого не було. Коли тебе привезли, кишені були порожні. Може, загубив десь?

Андрій опустився на ліжко. Три дні в лісі. Біг, падіння, струмки, кущі. Записка могла випасти де завгодно.

Або її забрали, якщо переслідувачі все-таки його наздогнали й обшукали, поки він був без свідомості. Координати. Він пам’ятав координати. «Сорок вісім… щось, двадцять чотири… щось». Чотири цифри після коми. Він не пам’ятав.

Єдиний доказ — телефон з фотографіями, закопаний біля бука за сімдесят кілометрів звідси.

— Мені потрібен телефон, — повторив Андрій. — Будь ласка.

Олена примчала того ж дня. Коли вона увійшла в палату, Андрій не відразу її впізнав.

За тиждень дружина постаріла на десять років. Змарніле обличчя, кола під очима, сиве пасмо у волоссі, якого раніше не було.

— Живий. — Вона впала на коліна біля ліжка, обняла його. — Господи, живий.

Андрій гладив її по голові, відчуваючи, як вона тремтить.

— Олено, я маю тобі сказати.

— Потім. Усе потім. Головне, ти живий.

— Ні, зараз. Це важливо.

Він узяв її обличчя в долоні, подивився в очі.

— Я знайшов Равшана.

Вона завмерла.

— Що?

— Я знайшов його, Олено. Він… він загинув. Давно. Його вбили.

Олена дивилася на нього, не кліпаючи. Потім з очей потекли сльози, беззвучно, як вода з переповненої чаші.

— Як? — прошепотіла вона. — Де?

І Андрій розповів. Усе. Про фури, про тіла, про записку. Про «Агро-Карпати», про нелегальну копальню, про координати табору, де досі тримають людей. Про погоню, про Баранова, про три дні в лісі.

Коли він закінчив, Олена довго мовчала.

— Поліція? — нарешті запитала вона.

— Я ще не дзвонив. Хотів спочатку тобі розповісти.

— Дзвони. Прямо зараз.

Андрій похитав головою.

— Олено, подумай. Якщо за цим стоять серйозні люди, а за таким завжди стоять серйозні люди, вони можуть бути скрізь. У поліції, в адміністрації, у ЗМІ. Я подзвоню, і через годину вони знатимуть, що я живий і де перебуваю.

— І що ти пропонуєш?

— Національні канали. Журналісти-розслідувачі. Ті, кого не можна купити або залякати. Викласти все публічно. Тоді їм не буде сенсу мене прибирати.

— А докази?

Андрій стиснув кулаки.

— Телефон з фотографіями закопаний у лісі. Я знаю де. Треба туди повернутися.

— Ти щойно звідти ледве вибрався.

— Знаю. Але без доказів це просто слова божевільного. Маячня людини, що вижила в горах. Вони скажуть: «Галюцинації, виснаження, травма».

А фури до того часу приберуть. І ніхто ніколи не дізнається.

Олена дивилася на нього. Довго, пильно.

— Ти не відступиш, — сказала вона нарешті. Не питання. Ствердження.

— Не відступлю. Там брат твій лежить, Олено. І ще шістдесят людей.

І сто людей у таборі, які прямо зараз працюють у рабстві. Я не можу це забути.

Вона кивнула.

— Тоді я їду з тобою.

— Олено, це небезпечно.

— Мені байдуже. Це мій брат. І це мій чоловік. Я їду з тобою. І це не обговорюється.

З лікарні Андрій виписався через три дні. Лікарі протестували. Організм ще не відновився. Потрібен спокій, спостереження. Але він підписав відмову і пішов. Часу не було.

Кожен день, поки він лежав у палаті, в голові крутилася одна думка: вони зачищають сліди.

Прямо зараз, поки він п’є бульйон і міряє температуру, хтось вивозить фури з яру. Спалює тіла. Знищує докази. І ще Баранов. Що з ним? Живий? Мертвий? У полоні? Андрій не знав. І це незнання гризло зсередини гірше за будь-яку рану.

До Івано-Франківська вони повернулися вночі. Олена вела машину. Андрій ще був занадто слабкий. Усю дорогу мовчали. Кожен думав про своє. Вдома Андрій насамперед увімкнув комп’ютер. Треба було знайти журналістів. Справжніх, незалежних, тих, хто не побоїться зв’язатися з такою історією.

Він шукав кілька годин. Читав статті, дивився розслідування, вивчав біографії. Зупинився на трьох. Двоє з Києва, один зі Львова. Усі троє працювали з темами корупції, організованої злочинності, нелегального бізнесу. У всіх були публікації, які закінчувалися реальними кримінальними справами.

Написав кожному однакового листа: