Загадка, помічена з повітря: що приховували фури, кинуті в яру

— Я сказала: ні. Там мій брат. Я повинна бути там.

Він не став сперечатися. Знав, що марно.

— Якщо щось піде не так… — почав він.

— Не говори. Не хочу чути.

— Олено, послухай. Якщо щось піде не так, ти йдеш перша. Не чекаєш, не озираєшся. Біжиш до машини і їдеш. Обіцяй.

Вона довго мовчала.

— Обіцяю, — сказала нарешті. І вони обидва знали, що вона бреше.

Виїхали о п’ятій ранку. Машину вів Андрій. Він відпочив, набрався сил. Поруч сидів Єрмолін, на задньому сидінні — Олена. Усі мовчали, кожен думав про своє. Місто скінчилося швидко.

Потім — передмістя, селища, села. Потім — ліс. До кінця лісовозної дороги дісталися до полудня. Далі машина не пройде. Колія розбита, завалена поваленими деревами.

— Звідси пішки, — сказав Андрій.

Вони одягли рюкзаки. У Андрія — їжа, вода, аптечка. У Єрмоліна — те ж саме плюс супутниковий телефон. У Олени — легкий рюкзак із запасними речами.

— Супутниковий? — здивувався Андрій, побачивши телефон.

— Стара звичка, — відповів журналіст. — У таких місцях звичайний зв’язок не працює. А цей працює скрізь. Якщо що, викличемо допомогу.

— Якщо встигнемо.

— Якщо встигнемо, — погодився Єрмолін.

Вони рушили в ліс. Перші кілька годин йшли легко.

Андрій пам’ятав дорогу. Ту саму, якою вони з Барановим їхали на всюдиході. Тільки тепер пішки. І не на північ, а на схід. До місця, де закопаний телефон. До вечора пройшли кілометрів п’ятнадцять. Розбили табір біля струмка, розвели невелике багаття.

— Завтра до полудня будемо на місці, — сказав Андрій. — Якщо все піде за планом.

— Коли в таких справах усе йде за планом? — хмикнув Єрмолін. — Рідко.

Журналіст дістав фляжку, відсьорбнув.

— Розкажіть мені про Суркова, — попросив Андрій. — Що ви про нього знаєте?

Єрмолін задумався.

— Геннадій Сурков. Шістдесят два роки. Починав у дев’яностих. Як і всі тоді — з мутних схем. Ваучери, приватизація, захоплення колгоспного майна. До двохтисячних — уже великий гравець. Зерно, м’ясо, молоко. «Агро-Карпати» — його дітище.

— А кримінал?

— Офіційно чистий. Але чутки ходили завжди. Казали, що він пов’язаний з місцевими авторитетами ще в дев’яності. Потім, коли старі боси пішли, перейшов під крило нових. Як дах для захисту бізнесу.

— А нелегальне золото?

— Теж чутки. Роки чотири тому один геолог намагався підняти шум: мовляв, у горах працюють нелегальні копальні, використовують рабську працю. Писав у прокуратуру, у ЗМІ.

— І що?

— Загинув. Нещасний випадок на полюванні. Рушниця вистрілила сама. Куля влучила в голову.

Олена здригнулася.

— І ніхто не розслідував?

— Розслідували. Офіційна версія — нещасний випадок. Справу закрили через місяць.

Вони помовчали, дивлячись на вогонь.

— Чому ви взялися за це? — запитала Олена. — Ви ж розумієте, що небезпечно?

Єрмолін посміхнувся.

— Розумію. Але я журналіст уже тридцять років. Бачив усяке.

І зрозумів одну річ: якщо такі, як я, мовчатимуть, нічого ніколи не зміниться. Хтось повинен говорити. Хтось повинен показувати. Інакше вони робитимуть це вічно.

— Вони — це хто?

— Ті, хто вважає себе господарями. Хто думає, що можна купувати людей, як худобу.

Вбивати, як комах. Ховати тіла в лісі й жити далі, ніби нічого не сталося. — Він подивився у вогонь. — Мій батько загинув у дев’яносто третьому. Його вбили за те, що він відмовився віддавати свій магазин рекетирам. Застрелили прямо на порозі. На очах у матері. Мені було двадцять років.

— Вибачте, — тихо сказала Олена.

— Нема за що. Це було давно. Але я тоді зрозумів: якщо ми будемо боятися, вони переможуть. Назавжди. Тому я не боюся. Точніше, боюся. Але роблю все одно.

Андрій дивився на цю людину, вже немолоду, втомлену, але не зломлену.

І відчував щось схоже на надію. Можливо, вони все-таки впораються.

Наступного дня вони вийшли рано, ще до світанку. До полудня Андрій упізнав місце. Ось та галявина, де вони з Барановим залишили всюдихід. Машини вже не було. Відвезли або спалили.

Тільки прим’ята трава і сліди гусениць.

— Туди, — Андрій вказав на схід. — Триста метрів.

Вони рушили обережно, прислухаючись до кожного звуку. Тиша. Ні птахів, ні звірів. Тільки вітер у кронах. Бук. Той самий, з характерним вигином стовбура.

Андрій упізнав його одразу.

— Тут.

Він упав на коліна, почав копати руками. Земля була м’якою, пухкою. Тут її вже копали. Серце впало. Він копав швидше, розкидаючи землю в сторони. Глибше. Ще глибше. Порожньо. Телефона не було.

Андрій сидів на землі, дивлячись на порожню яму. Усе даремно. Три дні шляху. Ризик. Надії. Усе марно. Хтось знайшов телефон раніше. Охорона. Випадковий мисливець. Звір розкопав. Неважливо. Доказів більше немає.

— Андрію…