Загадка, помічена з повітря: що приховували фури, кинуті в яру

Голос Єрмоліна пролунав дивно. Напружено. Андрій підняв голову. Журналіст стояв нерухомо, дивлячись кудись убік. Олена теж завмерла, притиснувши руку до рота. Андрій повернувся.

З-за дерев на них дивилася людина. Брудна, заросла, в роздертому камуфляжі.

Ліва рука висіла батогом, перев’язана якимись ганчірками. У правій — карабін, спрямований на них.

— Баранов? Сергію? — прошепотів Андрій.

Баранов моргнув. Опустив карабін і раптом посміхнувся. Криво. Однією стороною обличчя.

— Довго ж ти, Костров. Я вже думав, не прийдеш.

Вони сиділи біля невеликого багаття в яру, куди Баранов їх привів. Місце було добре приховане: зверху не видно, збоку не підійти непомітно.

— Поранили мене тоді добряче, — розповідав Баранов, сьорбаючи чай з кухля.

— Думав, усе, кінець. Але вони чомусь не добили. Підійшли, подивилися, вирішили, що готовий. Пішли за тобою.

— А ти?

— А я відлежався, потім поповз. Знайшов нору під корінням, забився туди. Дві доби лежав, поки вони прочісували ліс. Потім пішли.

— І ти залишився тут? Чому не вийшов до людей?

Баранов подивився на нього важким поглядом.

— Тому що вони мене шукають. І в місті знайдуть швидше, ніж тут. Тут мій дім. Тут я можу ховатися роками. — Він помовчав. — І тому що я знав: ти повернешся. За телефоном.

Андрій завмер.

— Телефон. Ти його забрав?

Баранов поліз за пазуху, дістав поліетиленовий пакет. Усередині два телефони: Андрія і його власний.

— Викопав на третій день. Зрозумів, що вони теж шукатимуть. Переховав в інше місце.

Андрій узяв телефон тремтячими руками. Увімкнув. Екран загорівся, батарея майже сіла, але ще тримала. Фотографії. Усі на місці. Фури, тіла, обличчя загиблих, логотипи «Агро-Карпати» і Равшан. Бліде обличчя зі шрамом над бровою.

— Сергію… — Андрій не знаходив слів.

— Потім подякуєш, коли виберемося.

Єрмолін нахилився до телефону, прогортав фотографії. Присвиснув.

— Це бомба. З таким матеріалом національне розслідування гарантоване.

— Якщо ми звідси виберемося, — сказала Олена.

— Виберемося. — Баранов піднявся, скривившись від болю в пораненій нозі. — Я тут два тижні живу. Знаю їхні патрулі, знаю графік. Вночі підемо, до ранку будемо біля дороги.

Вони вийшли в сутінках.

Баранов вів. Він знав гори як свої п’ять пальців. Обходив місця, де охорона ставила датчики руху. Перечікував, коли далеко над лісом проходив вертоліт. Знаходив стежки там, де їх, здавалося, не було. До світанку вони вийшли до річки.

— Звідси п’ять кілометрів до селища, — сказав Баранов. — Далі самі.

— А ти? — запитав Андрій.

— Я залишуся. У мене тут справи.

— Які справи? — Баранов подивився на нього.

— Табір. Той, про який у записці. Сто кілометрів звідси. Я його знайшов.

Андрій завмер.

— Знайшов?

— Два тижні в лісі, Андрійку. Робити нічого. Ходив, дивився. Знайшов їхню копальню. Бачив людей. Працюють під охороною. Живуть у бараках. Людей сто, може, більше.

— І що ти збираєшся робити?

— Чекати. Коли ви піднімете шум, сюди приїдуть спецслужби. КОРД, СБУ, ДБР. Я покажу їм дорогу. А поки буду стежити, щоб вони не встигли вивезти людей.

Єрмолін похитав головою.

— Один проти озброєної охорони?

— Я не збираюся воювати. Тільки дивитися. Якщо почнуть евакуацію, підпалю техніку. У них там дві вантажівки і вертолітний майданчик. Без техніки далеко не вивезуть.

— Це самогубство, — сказала Олена.

— Можливо. — Баранов знизав плечима. — Але там люди.

Такі ж, як ваш Равшан, які просто хотіли заробити грошей. Я не можу їх кинути.

Андрій дивився на друга. На людину, яка два тижні жила в лісі з кулею в нозі. Яка могла піти, врятуватися, але залишилася, щоб допомогти незнайомим людям.

— Сергію, йди до біса…