Загадка сьомої палати: чому відвідувач змушував пацієнтку плакати і що санітарка побачила зі своєї схованки

— Дякую вам, — сказала вона, стискаючи руку Лариси. — За все. Ви повернули мені дочку. Ви врятували мене.

— Ви б теж так зробили, — посміхнулася Лариса. — На моєму місці.

— Я б побоялася, — зізналася старенька. — А ви не побоялися. Ви справжня людина.

Через три місяці Лариса внесла останній платіж. Квартира. Її квартира. Однокімнатна, на околиці, в старому будинку. Але своя. Вона стояла посеред порожньої кімнати, вдихаючи запах свіжої фарби. Вікна виходили у двір, де росла стара береза. Сонце пробивалося крізь гілки, лягало на підлогу світлими плямами.

На телефон прийшло повідомлення. Від Катерини. «Ларисо, мама передає привіт. Вона вже ходить потихеньку. Лікарі кажуть, відновлення йде добре. Дякую вам ще раз за все. Якщо будете в Дніпрі, обов’язково приїжджайте в гості».

Лариса посміхнулася. Написала у відповідь: «Обов’язково приїду. Передавайте Вірі Михайлівні привіт від мене».

Вона подивилася у вікно. На березу, на небо, на свій двір. Квартира — це добре. Це важливо. Але є речі важливіші. Совість. Гідність. Уміння не пройти повз чужу біду. І ці речі ніякими грошима не купиш.

Лариса дістала з сумки стару фотографію. Її подарувала на прощання Віра Михайлівна. Та сама, де старенька — молода, щаслива — стоїть з чоловіком біля порога квартири. На звороті напис: «Ларисі. З вдячністю і любов’ю. Віра і Катя».

Вона притулила фотографію до підвіконня. Перша річ у новій квартирі. Правильна річ.