Загадка старої дачі: що сліпа бабуся довгі роки ховала за дзеркалом

Чоловік залишив мене зі своєю сліпою бабусею і поїхав у важливу експедицію на пів року. Я сама терпіла всі її примхи, доглядала і вислуховувала нескінченні докори. За п’ятнадцять хвилин до смерті вона міцно стиснула мою руку і сказала: «Доню, це мій останній шанс сказати тобі: їдь на мою стару дачу, зазирни за дзеркало у ванній». Моє серце ледь не зупинилося, коли за дзеркалом я виявила правду, яка перевернула все моє життя.

Але все це сталося пізніше, а почалося все з того самого звичайного, сірого ранку, коли життя Оксани ще здавалося їй зрозумілим, хоч і нестерпно важким. Будильник на телефоні завібрував рівно о п’ятій ранку, розрізаючи передсвітанкову тишу. Оксана натиснула кнопку відбою раніше, ніж звук встиг розбудити когось у тісній трикімнатній квартирі. У тридцять чотири роки прокидатися з відчуттям, ніби ти всю ніч розвантажувала вагони, стало для неї сумною нормою.

Вона спустила ноги на холодний лінолеум, і спина одразу ж відгукнулася тупим, тягнучим болем. Учора в готелі довелося самій рухати важкий диван у люксі, бо вантажник запив і не вийшов на зміну. Оксана потерла обличчя долонями, намагаючись стерти залишки сну, накинула халат і пішла на кухню. У квартирі стояла тиша, тільки старий холодильник гудів, як втомлений трактор.

Насамперед треба було зварити кашу для Поліни, адже донька любила без грудочок, на молоці. Оксана механічно помішувала вариво, дивлячись у темне вікно, де прокидався їхній сірий промисловий район, такий самий втомлений, як і вона сама. Потім починалося найскладніше: вона набрала в таз теплої води, взяла чистий рушник і попрямувала в дальню кімнату. Там пахло ліками, старістю і затхлою шерстю, від чого часом перехоплювало подих.

— Хто тут? — різкий, скрипучий голос із темряви змусив Оксану здригнутися, хоча вона чула це щоранку.

— Це я, бабо Зіно, вмиватися час, — спокійно відповіла Оксана.

Зінаїда лежала на горі подушок: маленька, суха, з більмами на очах, які, здавалося, бачили більше, ніж зрячі.

— Знову ти! — пробурчала стара, коли Оксана обережно протирала її зморшкувате обличчя вологою губкою. — Руки в тебе холодні, як у жаби. Де Тетянка? Де онучка моя рідна?

— Тетяна спить, бабо Зіно, ще рано, їй на роботу не скоро, — відповіла Оксана, продовжуючи процедуру.

— Спить вона, звісно, відпочиває дівчинка, а ти все шарудиш, все ходиш… Чаю принесла?

Оксана піднесла до її губ чашку з чаєм, який вона заварювала так, як любила свекруха: міцний, з двома ложками цукру. Зінаїда зробила ковток, скривилася і з шумом виплюнула рідину назад. Гарячі бризки потрапили Оксані на зап’ястя, але вона навіть не зойкнула, просто витерла руку об халат.

— Помиї! Знову з-під крана налила, економиш на старій людині? Чекаєш, коли я помру, так? Квартиру все ділите?

— Я наллю свіжого, — тихо сказала Оксана, і в її голосі не було злості, тільки безмірна втома. Сперечатися було марно, адже для Зінаїди вона завжди була чужою, приживалкою, негідною її золотого онука Колі. Оксана вийшла з кімнати, прикривши двері, і побачила, що на кухні вже сиділа восьмирічна Поліна. Дівчинка їла кашу мовчки, опустивши голову низько до тарілки, немов намагаючись стати невидимою і не привертати зайвої уваги.

— Смачно? — запитала Оксана, погладивши доньку по світлому волоссю. Поліна кивнула, не піднімаючи очей.

— Мамо, а тато сьогодні вдома буде?

— Не знаю, сонечко, тато… він роботу шукає, йому зараз важко.

Оксана збрехала, бо вона знала, що Микола не шукає роботу, він «шукає себе» ось уже третій рік поспіль.

Робочий день у готелі «Північне сяйво» тягнувся, як густа смола, нескінченно і важко. Оксана була керуючою, але це красиве слово означало лише те, що вона відповідала буквально за все. О десятій ранку покоївка Олена надіслала повідомлення, що в неї захворів кіт і вона не вийде, а об одинадцятій приїхав постачальник білизни і привіз наволочки не того розміру. Оксана сама стояла в пральні, перераховуючи комплекти, поки пара від прасувального преса їла очі.

— Пані Оксано! — кричав адміністратор з ресепшена. — Там у 105-му клієнт скандалить, каже, у нього рушники жорсткі.

Оксана йшла, посміхалася, вибачалася, заспокоювала постояльця, хоча її ноги гули, а туфлі, здавалося, стали на розмір меншими. Господар готелю, пан Петро, зателефонував в обід і навіть не запитав, як справи, не дізнався, чому вона сама миє підлогу в холі.

— Костіна, виторг падає, ти там чим займаєшся? Якщо до кінця місяця не вийдемо в плюс, уріжу премію, ти мене зрозуміла?