Загадка старої дачі: що сліпа бабуся довгі роки ховала за дзеркалом

Клацання. Пауза. Знову голос: «20 квітня. Колька був. П’яний. Плакав. Просив грошей. Сказав, що винен якимось бандитам. Я дала йому картку. Він обіцяв повернути. Танька сказала, що це вона його врятувала, а я повинна мовчати. Вони думають, я зовсім з глузду з’їхала. А я все чую. Я чую, як вони шепочуться на кухні. Як ділять цей будинок. Вони чекають, коли я відійду…»

Анатолій вимкнув запис, у кімнаті повисла дзвінка тиша.

— Там чотири касети, — глухо сказав він. — Вона записувала все. Останні пів року. Я знайшов їх у радіоприймачі, у відсіку для батарейок. Вона сховала їх там.

Оксана слухала і відчувала, як по щоках течуть сльози. Але це були сльози не відчаю, а полегшення: бабуся не ненавиділа її, вона захищала її як могла. Навіть перед обличчям смерті, в темряві і страху, вона думала про неї і про Поліну.

— Це доказ, — прошепотіла Оксана. — Доказ тиску. Шантажу.

— Так, — кивнув Анатолій. — І я підтверджу. Я піду до суду. Я скажу, що бачив, як Танька погрожувала матері. Я скажу, що Колька був залежний від неї. Я все скажу.

Він встав, підійшов до Оксани і незграбно поклав важку руку їй на плече.

— Пробач мені, доню. Що я раніше не втрутився. Боягузом був. Але більше не буду. Досить з них.

Оксана подивилася на папери в своїх руках, потім на диктофон. У неї було все: заповіт, написаний при здоровому глузді, аудіощоденник, що викриває брехню, і свідок, готовий йти проти власних дітей заради правди.

— Завтра поминки, — сказала вона твердо, витираючи сльози. — Вони будуть там. Усі. Сусіди, рідня. Тетяна захоче оголосити себе господинею.

— Нехай оголошує, — Анатолій стиснув кулаки. — Ми теж там будемо.

Оксана кивнула. Усередині неї розгорявся холодний вогонь. Завтра вона не буде виправдовуватися, завтра вона не буде просити, завтра вона заговорить голосом мертвої жінки, яку вони зрадили. І цей голос буде гучнішим за будь-який крик. Вона акуратно склала документи назад у конверт, взяла диктофон і подивилася на свекра.

— Поїхали додому, Анатолію Борисовичу. Нам потрібно підготуватися.

Наступного дня квартира була повна людей: сусіди, далекі родичі, колеги Миколи, яких Оксана бачила вперше, — всі прийшли на сорок днів. Тетяна сиділа на чолі столу, розливала горілку і приймала співчуття з виглядом скорботної королеви. На ній була чорна сукня, занадто ошатна для поминок, і ті самі золоті сережки. Микола сидів поруч, зсутулившись, і мовчки перекидав чарку за чаркою.

Він намагався не дивитися в бік дверей, де стояла Оксана. Вона чекала, поки всі сядуть, поки стихне дзвін виделок, поки Тетяна, постукавши виделкою по графину, встане, щоб виголосити промову.

— Дорогі друзі, — почала Тетяна, і голос її здригнувся. — Ми зібралися тут, щоб пом’янути нашу любу бабусю. Вона була складною людиною, але ми її любили. І вона любила нас. Особливо онуків… — Вона зробила паузу, промокнувши сухі очі хусточкою. — Знаєте, бабуся дуже переживала за долю нашого родового гнізда. Дачі. І перед смертю вона просила мене…

— Вона просила тебе не красти в неї, Таню, — голосно і чітко вимовила Оксана.

У кімнаті повисла тиша, виделка в руці сусіда дзвякнула об тарілку, всі голови повернулися до Оксани. Тетяна зблідла, але тут же взяла себе в руки.

— Оксано, ти п’яна? Сядь і не ганьбися. У тебе горе, я розумію…